Втома, тьмяна лікарня
Тихо, але неспокійно, йду лікарняним коридором, піднімає одну ногу за іншою, ніби під ритм серця, але ні серце б’ється швидше ніж я йду, це точно, однозначно. Коли перебуваєш тут, то все, що оточує ніби видається хворим. Страшні, порепані стіни, стара пожмакана постіль, ніби і чиста, але все ж шита перешита, свою принести не встигла, бо бігла до дитини з роботи, тьмяне і не прозоре світло, воно ніби вже й давно втомилось бути таким хворим і тусклим, та такі порядки – інакшого немає – економія на людях. Про туалети я буду мовчати, так казала чоловікова бабуся – «мовчи дурна , менше гріха», вони так жили , в таку епоху, коли треба було бути покірним і виконувати все, що кажуть, і я їх не осуджую, і ніколи не хотілося. А може й треба було б кричати, а що воно дасть ? І чому так і чому не інакше ???
Хоч сама не хвора, але почуваюся хворішою за всіх, може, переживання даються взнаки. Чекаю в коридорі, чекаю, і чекатиму ще довго, так визначили мене в часі. Чекаю в коридорі, бо мені виключили світло у палаті – сказали економлять – можна було б посперечатися, та не до того мені було , промайнуло – а хай роблять, що хочуть. Ноги стали як брили, хоча і одягла легенькі тапочки, та підносити їх важко, неначе прикріплені брилиі так важко їх розбити. В голові туман думок , але саме гірше, що їх огортає страх, страшний до божевілля, ловеш себе на ньому і намагаєшся переконати, що це не так, та не допомагає – але зло перемагає добро, дивно що в казках це не так, і ті страшні думки знову у моїй голові і знову колотить… колотить серце, колотить руки і нікого… чекаю …