Слабка, гаряча і нестримна лечу у прірву страху. Прірву небуття і невизначеності і пірнаю все глибше і глибше і інколи здається, що уже не випливу, та вода виносить наверх – нахлепаюсь повітря і далі тону. І так сотні тисяч раз, а так хотілося би дихати на повні груди, огортати очима повітря чистоти, радіти душею, а опиняюсь в бездні і безумстві, яке не в силі зупинити ніхто. Затоптала надію в собі, втопила у сльозах свою мрію, та очі пусті, немає води навіть поплакати, то внутрішні сльози, а вони в стократ гірші за звичайні, бо душать і затуманюють розум.
Убили, забрали, розграбували силу землі і звідки черпати натхнення. А в людях не залишилось вже нічого людського і в мені – лиш черствість, сухість і відчуття пустоти.
За що ? За що себе нагнітаю, чиї цілую очі перед сном, які слова обманом проникають у мої вуха, які дії нав’язують і наказують виконувати….Огортаюсь ковдрою, а вона не зігріває, її теплий запах і лиш засіб для огортання. Руки опускаються, як чую новини, виснажую себе якнайбільше, щоб просто впасти і заснути і навіть це не завжди виходить. А в снах броджу по лісах, окутаних туманом, де немає нічого живого й поживного, чекаю світла в кінці тунелю, та його нема.
Спастися, вибратись на берег, знайти цей довгожданий шлях- та чи можливо ? Шукаю виходу – та не знаходжу, шукаю мрію – та вже не мріється, шукаю стежку – та вона не стоптана. І вже не знаю, що шукаю, мирного неба над головою і в голові…


@ Дівчур Христина