2002р
Глибина моєї сутності є не настільки важливою і справедливою, щоб звертати на неї увагу. От я і не звернула, і не почула голосу, судженого мені почути. Забула слова, що мала говорити. Злякалась дійсності й втікала, ховаючись чекала доки закінчиться пекло, а пекло закінчилося і перетворилося на муки. І тепер замість того, що б тікати далі, я плачу і ридаю. Все так чекаю побачити того, що суджений мені побачити. Ой, а як жеж мені живеться у відчаї! А як же ж болісно і страшно мені існувати, не знаючи навіщо! Як же ж гірко ї слізно.
В мене щастя відібрали… Так, вона… вона його забрала собі і радіє, бо прирученим став біля рук її. Чує як плачу і ридаю ночами. А при зустрічі лукаво посміхається і збуджує в мені почуття злості та жаги до помсти.
І ось все скінчилося. І знову сон та ілюзія… плутанина, яка не дає спокою. Хаос, що відбирає останні цінності бажань і примушує стати на шлях нейтральності. Знову забуваю і відчуваю душевне спустошення. Скрізь тихо… лиш ледь чути звуки музики. Мелодія відчаю на грані всього єства людини, де перехрещуються всі її почуття та відчуття, а потім поєднуючись у величезний клубок енергії завдають нищівного удару по свідомості. Тоді й розпочався період незбагненного страху… Невже це кінець? Я падаю… Злягла і можливо більше не піднімусь. Надто високо підлетіла. Дуже високо і так до долу…
Ні. Падати не можна! Треба підніматися вгору, далі. До ідеального, до незбагненного, бажаного. Є дуже висока ціль та вона потребує великих жертв. Я витрачу все життя, але досягну її, можливо й забуду про свою душу – тоді й серце не болітиме, сни не снитимуться, і більше не радітиму… Чи це буду я?