2010 р
Я тепер кіт – у великій напівпрозорій кімнаті. Зі стелі над моєю головою балансують на тонких шнурівках пластикові люстри – пусто, прозаїчно. Дивакуваті обставини ховають зріст мого розуму під тиху безглузду мовчанку. Хоч тут є кому говорити щоранку «ПРИВІТ» , а вечорами «ДОПОБАЧЕННЯ»,,нудьга і пустка переповнює все і всіх присутніх в цій примарній ілюзії «РОЗКОШІ». Іноді думається. От би прийшов до кімнати веселий саксофоніст і розповів веселу, мудру історію про те, як він блукав світами, шукаючи свободи і забув що це таке «СВОБОДА» бо ув’язнений тепер тут в напівпрозорій кімнаті. А впіймала і тримає його та ж сама примарна «РОЗКІШ», відкриває йому рота та засовує туди саксофон і змушує грати. Їй хочеться джазу, бо здається тій , що така музика личить подібним кімнатам. Але ніхто не йде сюди, бо пустку треба заповнювати і за це треба сплачувати гроші, а всі дуже люблять свої гроші тому і не ходять сюди. А саксофоніст, то так, видумка. Я ж бо тепер кіт і тому маю проказувати люб’язно дурні казки, що б не кам’яніти від нудьги та не забути свого імені. Адже коли йтиму звідти маю записати час та поставити підпис навпроти абсурдних літер, що означають моє місце і вчать правильно розпоряджатися з «РОЗКІШШЮ». А знаєте чому? Бо не знають вони про її примарність, не знають і все. Хто вони? Ніхто називаються, в чужих літерах ховаються. Товчуть один одному рожеві носики, труть їх своїми пальцями аж допоки носи не стануть п’ятачками. Тоді навіть літери втрачають сенс, навіть примарна «РОЗКІШ» відходить десь далеко і перестає бути всім помітною, чи то навпаки, непомітною. Можна точно зазначити свинство та тупість руйнує навіть те чого й не було ніколи, тому й бути не судилося. В такі моменти хитаючись пластикові люстри розгойдують стіни напівпрозорої кімнати і тоді з криком, прикриваючи п’ятачки позолоченими долоньками з кімнати тікають новоспечені свинки. А я що? Я ж бо кіт, мені то всьо геть зовсім не страшно. Адже всім давно відомо, багато маю життів і казки гарно розказую. Тому все гаразд зі мною. А кімната? А що вона, кому була потрібна? Так а нікому, хіба що придуманому веселому саксофоністу, він бідолаха не має тепер де грати своєї музики, тому блукає вулицями серед котів та поросят, і збирає сльози свої до кишені, щоби потім, коли він зустрінеться нарешті зі своєю Музою, обміняти ті краплі солоні на щастя та й заграти свою останню найпрекраснішу та найчарівнішу мелодію! А мені що до того? А нічого, я ж кіт, тому все це зовсім байдуже.