2002р
От і все. Поглянувши назад, я не побачила нічого. Все втрачено і навіть те в що вірила, сподівалась – усе зітерто в порох. Розвіяла по вітру своїх думок і тепер, повністю спустошена, дістаюся розуміння. Втрачено головне, те що майже досягнено, відчуття балансу. Невже так все й закінчиться? Відчуваю як душі все тяжче й тяжче, від того вона все падає до низу. Що тягне мене туди? І подумки собі весь час бурмочеш - "На зруйнованих істинах моралі не збудуєш".

Невже знову чую крики пустоти внутрішнього світу всіх чужих і незрозумілих. Щоб врятувати либонь крихту - звинувачую їх в цьому, у моїй моральній та духовній смерті. Вас немає для мене, як мене для вас. Називаєте себе людьми, а самі безглузді пусті жертви темряви. Так боляче із вами поряд. Ані краплинки співчуття чи прагнення стати кращими. Для вас слово життя лишень декілька звуків і більше нічого. Тому й не помічаєте якими крихітними іграшками ви є в руках демона, якого ви чомусь так і звете життям, чи долею. Тому в страшних пориваннях ви біжите в пекельні обійми. Все терпите приниження й насмішки, і врешті боїтеся відпустити його, загубитися. Так жахає інший світ? Той що Істинною зветься. Та для вас то просто смерть. Тому можливо гадаєте я трохи божевільна, та не звертатиму на то геть жодної уваги. Врешті зовсім не цікавлять думки й слова людей-заручників безглуздя. Один за одним всі лишаєтесь в минулому, такими ж німими і безглуздими істотами. Бо я не в силах розуміти вашу мову, слова усі геть до одного чужі для мене. Немає в них думок, немає істин і справжнього відчуття краси зла в гармонії з добрими намірами. Хтось один переконує вас що дійсність яскрава і сповнена світлом. Ви кажете у відповідь що все на Світі чорно-біле. Та жоден не розуміє що усе безбарвне, навіть не прозоре. Бо не існує. Усе просто ілюзія, мрія, легенда. Та в кожного вистава завжди однакова за темою та сценарієм, та дією – тупа й безглузда. Висновок один – я помиляюсь. Так у цьому повністю упевнена. Та ви помиляєтеся двічі, бо не помічаєте власних помилок.