2002р
Ви не думайте, вона сильна. Має руки, є й печаль. Може іноді навіть сміятись. І сміятиметься над вами довго. А ви поглянете і вкажете пальцем, мовляв: «он, погляньте, божевільна!» таким жестом злість власну втамуєте, а та сміятиметься й далі. Навіть крізь гіркі сльози, сміятиметься над злістю тією. Тоді хтось один, найменш терплячий, підійде і вдарить рукою, штовхне у груди. Впаде, та сміятиметься далі над вами. Бо німі й тепер давно минулі, бо вище вона вас всіх разом.

Що маєте? Мабуть немає вже нічого. Бо нікчемні у очах її. Тому й сміятиметься далі, хоч кров’ю її земля буде напоєна. Бо злість слабка ваша й смішна, нікчемні стали мабуть й душі.

То ж де відповідь, що маєте тепер? Ось й тільки що – лиш кров її пролиту? Та потекла у землю чорну і добром для неї стала, а вам і краплі не дісталося.

Що, п'янить думка про посту над святістю її? П'янійте й далі… до ранку протверезіє розум і страждати буде вічність душа, і сміх крізь гіркі сльози – все буде вам. Такі ж пекучі, як і з очей її лились.

І хто ж ви тепер? Геть сама нікчемність над міцним та нездоланним духом. Хоч знищили слова її, понівечили тіло, життя забрали, та врешті й не змогли дістатися теплого суму душі прекрасної.

Зневажає вона вчинки ваші. Бо нікчемні. Холодні та голодні душі, зовсім незначні слова ваші, живуть вони допоки крокуєте землею. Настане час, і всі в мить забудуть слова такі.
Та пам’ятатимуть про вчинки дикі ваші, підступні і про глобальну ненависть до правди. То ж моліться! Нехай пробачить вам вона. Бо давно вдячна вам за волю душа, бо зло її звільнило. То ж кайтесь зараз, потім буде пізно…