Аби високі почуття
не виглядали майже смішно,
усі шукають сенс життя –
як жити праведно і грішно…
               …і вірити у чудеса.
               Чого надіятись даремно?
               Адже відомо, що напевне
               на землю рухнуть небеса.
Напевно це не поетично,
коли нечуване – логічне.
               Але лишається – іти
               із вірою в добро космічне,
               аби наосліп –
                              до мети.
З одного боку – це дилема.
Якби знаття, куди ідемо,
усі упали б на ходу.
А з іншого – яка проблема?
Немає винних, що помремо
усі пропащим на біду.
               Свої заслуги й нагороди
               отримаємо на війні.
А ні, то ми і так ще горді,
що всі живучі – на білборді,
а ми із мріями – одні.
               Мине усе – і ми, і мова.
               Війна мине, як злий урок.
               І вічністю запахне знову.
А що тоді, якщо не Слово
веде крізь терни до зірок?
               Усі кінці і всі начала
               намотують одну спіраль,
Ніхто не знає, що там далі
на другій стороні медалі,
чи переповниться Ґрааль,
чи вічне колесо печалі
зруйнує написи скрижаль.
               Минає віра у майбутнє.
Надія діє як наркоз.
               І хоч любов така могутня,
               наука не дає прогноз,
               коли є бомба і безпутне
               у себе має бомбовоз.
Самі для себе небезпечні,
як мавпи в ранзі Ліліпуть
навпомацки шукають суть
і забезпечені, і чесні...
               ...приречені, але безсмертні
               у рай немислимий ідуть.
……………………………
Нічого кращого у долі
не випросиш, як без ідей
померти воїном у полі,
і залишити стіни голі –
               ані рідні, ані дітей.
Піти як мисляча людина
і вимести у серці геть
все, що заповнює ущерть
і мучить, як твоя провина,
що так пручається невинне,
               але приречене на смерть.

                              10.2014