1

«Селючкою» прозвали у столиці
За українську мову – за свою!
А я втішалась тим, що білолиця,
Що не в Каїрі за ситром стою...
Ровесниці соромились початків,
Городів... Про свій рід – анітелень.
Кайфуючи, стрибали ті дівчатка
Під музику й слова чужих пісень.
Лишали мову на полицях – в`яла,
Несли у погріб – там її не чуть…
Росли відземки мови – блідо, рв`яно –
Між покручами й окриками «жуть!».

В хитких долонях Ялти, мово рідна,
Зерно твоїх словес неволив Сон.
Аронією стигла б – чорноплідно –
Між перехняблених брилів та крон…
Не на Ай-Петрі ти розквітла! В червні
Ступила я на врожаїстий ґрунт.
Повзуть нетруєні пажерні черви,
Тратують ниву сонми клешень, рук...

2

Перевертні, застрільники! На площу
Не вийду я – за гречку, сухарі.
Електорат линяє денно й нощно,
Манкуртів дзумкотить неситий рій.

Палахкотіють-відцвітають маки.
Повчаю в полі тлустого крота:
«Ось ти, байдужий, сліпо множиш статки...
Для мене пісня матері – свята».

Безмов`я.
Тиш.
Ні парубка, ні дівки…
Міцне зерно – у лабіринт полівки.


2006