Одні ізгої б’ють у тулумбаси.
Історія дає урок на час...
Все розчинилось у потоках часу,
а що в осадку, – не питайте нас.

Майбутня наша, суща і билинна –
золочений і посивілий край.
Стоїть на роздоріжжі Україна
тай подумки звертається до сина:
– А ти мене у серці пошукай.

Не чують пісню вирослі синочки.
Не добачають матір з висоти.
Стоїть на кручі ненька-одиночка
тай подумки звертається до дочки:
– А ти порадь, куди мені іти.

Просніться, діти. Відкривайте очі,
куди веде осатаніла рать –
у світло дня, а чи у темінь ночі?
Чи нам і очевидне не під стать?

Яка краса, яке земне багатство
на кожній п’яді рідної землі,
та скільки і біди, і святотатства
нав'язують іще у лоні братства
пани великі і пани малі.

Усе, що суперечить Україні,
потрібно з хати вимітати скрізь,
де йде на користь рядовій людині
всеукраїнський націоналізм.

Якщо ми етнос, нація, держава,
то час прийшов стояти до кінця
за нашу волю, кожну спільну справу,
яка єднає душі і серця.

Одні ізгої б'ють у тулумбаси.
Чи так було в історії колись,
щоб яничарам не сказали, – брись, –
як хоче Україна й цього разу?
Все розчинилось у потоках часу,
а що в осадку, – встань і подивись.

Шикується і молодь по порядку,
і барабани слухають діди.
Щоб так було в історії завжди
і щоб не стало на душі осадку, –
під стяг УПА!
                    З Покровою!
                                           Іди.

Жовто-блакитні, підняті на руки
з червоно-чорним високо сплелись.
Йде Україна по дзвінкому бруку
тай подумки звертається до внуків:
– А ви мене згадаєте колись?

                              2013