Новела

Покрита лаком труна блищала навіть у притіненій залі. Ті, що прийшли віддати останню шану покійному, перешіптувалися. Бо ще ніхто не видів ні такої трумни*, ні такої культури провадження похорону. «Де-де-де» – підбираючи губи і похитуючи головами вправо-вліво, нечутно висловлювали своє визнання місцеві жіночки. Вони позирали на різьблені краї віка, відтінені лаком іншого кольору та на небачену досі новинку – частина кришки домовини відкидалася, і тіло виднілося від голови до пояса у той час, коли нижня його частина була закритою. Більш стримані похитували головами так-так, погоджуючись із тими, хто легким кивком чи самими очима звертав на щось увагу.
Оббитий атласом зворотний бік кришки відсвічував блиском, гладкістю і білизною. З такого ж атласу була і подушка з мережками ручної роботи. Покійник у дорогому костюмі і білій сорочці з метеликом був наче живий. Лиця ще не торкнулася звична для такого випадку сірувата жовтизна. Обабіч голови палахкотіли товсті свічки, притягуючи до себе погляди. Аромат зілля і спеціально замовлених живих квітів, що кількома пишними однаковими букетами стояли у широких кришталевих вазах, перебивав усі інші запахи. Дзеркала, як і годиться, позапинали довгими тканинами, щоби душа помилково не вийшла у нижчі світи…
А родичі і знайомі ще несли квіти та вінки. Ставши на коліна, молилися, і лише потім, роззирнувшись довкола, віталися: «Слава Ісусу Христу». «Слава навіки Богу» – прихильно відповідали на їхню ввічливість. А далі відступали вбік – очікувати на священика. А поза тим, гублячись серед інших, оглядали покійного, важкі гардини класичного стилю, розкішні меблі і кидали швидкі погляди на тих, що надходили. Он скільки набилося до зали. І де б так усіх разом можна було зустріти, як не тут… Щоразу, як тільки прочинялися двері, паркетна підлога помітно зблискувала… Тим часом з кухні доносилися «смачні» запахи. Приїжджих не залишать без обіду…
«Багата смерть, багата смерть» – перешіптувалися сусіди, дивлячись на найближчу рідню, що збилась купкою біля домовини та похлипувала у хусточки. Найближчі відрізнялися ще й своїм повністю чорним одягом. Усі решту могли прийти і у кольоровому вбранні, аби тільки було темним. Але хустка чи шарф мусить бути на чорному дні…
Священик запізнювався. Врешті знуджені люди впівголоса почали обговорювати світські новини, хоча і старалися стримуватися від розмов, шанобливо опускаючи голови. І тільки великий сірий кіт, що невідступно сидів на кріслі при голові покійного, раз у раз піднімав голову і водив очима по кімнаті: душа його господаря, гола-голісінька, металася залою, прагнучи привернути до себе увагу. Її ніхто не помічав. І тільки молитва новоприбулих давала хоч якусь поживу і перепочинок. А далі голод, страх, невідомість і боротьба з невідворотністю знову сковували її невидимою сіткою, з якої треба шукати виходу.
Даремно вони позавішували дзеркала, він і так висів над безоднею і сповзав, сповзав туди, не маючи за що вхопитися. Час від часу майже провалювався у ту пекельну дійсність, яка відкривалася для нього і влазила в його душу то великими щуряками, що зачаїлися в очікуванні, то схарапудженими кіньми, які жене на нього худюща пані у довгому темному одязі і великому капелюшку, то маренням піску, котрий засмоктує у себе його нове тіло, невидиме для всіх присутніх на похороні. О, як би він зараз хотів їхньої підтримки! Голод, голод вимагав одного: молитви. Чому ніхто не здогадається почитати псалми? Відчував, навіть якимось чином знав, що саме псалми сповили би ніжністю його душу так, як сповивають новонароджене дитя, готуючи до виростання у вічності. Та хай би вже те, що знають… То була така болюча потреба, що, здається, якби вони усі разом, ті, що прикували погляди до його, а тепер вже не його, бо не належало йому, безжиттєвого тіла, і всі разом з вірою проказали «Отче наш», він би, певно, у ту мить заплакав від зворушення і блаженства. Але вони його не бачили, пильнуючи тільки себе.
Рахував секунди, що відділяли його від прибуття священика, силою свідомості тримаючись у цьому вже ілюзорному світі, щоб інший реальний світ не поглинув його завчасу. Зараз відправа напоїть його спокоєм і відпочинком хоч трохи, хоч дещицю, а може, і поведе до Світла…
…Там, за прозорою перегородкою, перемовлялися люди про багату смерть, а він не міг достукатися до жодного серця, щоби попросити, аби нарешті замовкли своїми думками, які цвяшками впивалися у його свідомість. Аби подивилися на нього такого, як він є зараз, тепер, і хоч якось допомогли, бо він уже безсилий…
Врешті невимовне чекання перервалося монотонним голосом священика. Ось він, супровід. Аби вирватися звідси, від тих ям-проваль, непевності, нерозуміння і болю, від зміщення часу і простору, від збайдужіння присутніх, які прийшли вже не для нього, а для себе. Супровід у невідомість, де пораховане кожне слово, кожна думка і вчинок і де допомогти може лише чиясь випадкова молитва, за яку віддав би усе, що мав на землі, якби міг…

26.07.2013р.

*Трумна – труна (давнє українське слово).