Що там залишиться після нас, мій коханий Серпню?
Стеля труситься від ударів, за ворот летить вікова труха,
у віконечко бомбосховища видно, як жовкне трава без людської уваги
і відчуття, від якого все тіло терпне,
вростає в твої кістки.
Цього не позбутись не те, що за ціле життя, а навіть за два.
Кожен з нас на мілі і продав би себе з потрохами,
та кому потрібні війною протрушені потроха?
Я виходжу за хлібом, минаю пости, патрулі, пастки,
пробираючись до розграбованого універмагу,
повертаюсь щоразу героєм, валюся навзнак.

Мій коханий, коханий Серпню,
коли хтось тобі скаже, що в смерті свої переваги –
бий його, бий!
Я знаю її в лице. Вона мій близнюк. Мені від неї в очах темно.
Тебе розводять, насправді усе не так.

Що там залишиться по нас із тобою, Серпню?
Листя зривається із дерев
та вальсує над містом залишеним,
люди ховаються в норах, як миші,
хто вирвався – той хрипить, як обскубаний лев.
Час висуває свої вимоги,
і те, як він змушує нас обжиратися голодом та
упиватись годинною тишею,
зовсім не схоже на жарт, або блеф.

По нас із тобою, Серпню,
відходить в минуле ціла епоха.
Настільки прекрасна, що і згадати
нестерпно.

Що по нас із тобою залишиться? Гордість, віра та ґрати,
ескізи, чернетки, натяки, спогади, або, хоча би тінь?
Словом, щось, із чого потім наважаться починати
ті, що не наважаться вмерти тепер.
Амінь.