Дощ проти шерсті легесенько гладить
старого пса на ім'я Личаків.
Настільки старого, що поміж пальцями,
якщо торкатись його,
заcтрягає з корінням видерта трава
та уламки розкришених бордюрів.
Він дивиться в очі воді небесній
своїм задимленим поглядом,
тихо питаючи:

«Що в імені моєму тобі, зливо?
Я вже п'яту війну тут лежу, розіп'ятий
цвяхами тополь і кленів,
і тільки ті, що до моєї пащеки
тулилися, падаючи убитими,
чули голос
мого хрипу».

Я чую його,
припавши тілом
до тіла бруківки,
очевидно, убитий.
Або майже.
Шепочу до нього.

«Що в імені моєму тобі, Личакове?
В тому самому імені, що я скидаю зараз,
неначе стару шкіру,
ніби ящірка або
якийсь вуж?
Коли ти мене, Личакове,
благословиш на нове?»

«Już».