Довге село – до цвинтаря. Он де – гора п’ята
і дорога до Києва біля інтернату.

               А у ньому старі стіни кам'яної кладки.
               Підрихтовані руїни зламаної арки.

У П’ятигорах сьогодні має бути свято,
і музики будуть грати дітям інтернату.

               А найстаршому музиці може всі дванадцять.
               А найменший із бубона вибиває щастя.

Влаштувались ті музики серед свого люду.
І як було їм весело, то вже так не буде.

               Так весело тій музиці, аж за́видки брали,
               як лягали відпочити в інтернатські зали.

Так весело тим сиротам, аж стало невтішно,
як то гарно тій музиці дома, де зати́шно.

               А по-правді, то і правди тієї не знали,
               що кожного рідна влада добре «годувала».

А по-правді, то кожному було чим гордитись,
бо кожен ще один одним уміли хвалитись.

               А уранці у кузові музи́к садовили,
               і у гості інші хлопці їхати хотіли.

І кашкетами махали, а один і свиснув,
і рукою помахавши, кулачок затиснув.

               І усьому білу світу хлопець той «грозився»,
               що його батьків немає, а у інших близько.

Що у кожного музики дома мама й тато,
а його уже ніколи не будуть чекати.

               Та й опустив рученята. Обняв, кого ближче,
               і «од вітру» дрібні сльози розтер по обличчю.

За Виселком біля школи, там де гора п’ята
научалися музики самі собі грати.

               Оминали інші села, там де гора го́ря.
               Грає музика і досі. Це було учора.

                              1982