2015р.

В палатах безмежного розуму, у всесвіті зайвих ідей з нас ліплять прозорих, стривожених із зовсім щасливих дітей на однакові кубики сірого кольору.
І в той час ми втрачаєм назавжди людську подобу.
І тепер хочеться всього на вигляд квадратного – сандвічів з сиром, щоб із хліба «кірпічиком». Тв. Ящик ВІЩАЄ, також є поважний момент. Коли так гіпнотично, людино, ти дивишся на блимання Екрану – ну, хто ж ти тепер? До смартфонів носами надміцно приклеєні, ув’язнені рабством мереж.
Всі до одного вражені вірусом надкубічності. Й що дивує найбільш, вже й навчились співати квадратних пісень. Тобто світ до абсурду прямує, й видно вже не звертатиме. Дуже впевнені кроки, дуже схоже на марш. Крок у крок, всі за одним повторюють. І напевно ти там серед них. Не цінуєш хвилин, і годинами нехтуєш. Поспішаєш постійно втрачаєш себе. Ти однаково спільно суспільно однаковий, копіюєш, не створюєш власний шедевр. Чи набридло. Та ні мабуть. Не знаєш інакшого, отже прагнути більшого годі й причин. До черствого серця не докричатися й віршами, воно спить… не існує ще чарів, щоб його розбудить…