Коли алкоголь уже майже допитий, а склянка на столі стоїть понура й нервова, як вивих у темряві, перед очима, як і завжди холодним вечором, проступає вікно з важкими коричневими завісами. З темноти проступають балконні двері, вони напіврозчинені, і крізь них у кімнату залітає цементний пил і запахи двору – погнутої дитячої гойдалки і нерухомого зимового піску. У кімнаті запахи ламаються, надщерблюються, стають важкими й загрозливими, як моя неспроможність будь-коли, хоча б на короткий час, вийти звідси і глибоко вдихнути. Мені призначено стояти тут, спершись на одвірок, непомітно зішкрібати фарбу з дверей і заганяти собі під нігті. Я тримаю руки по швах і слухаю його голос, який давно вже не сягає голови, натомість осідаючи під шкірою. Від нього вже не тіпається серце й не опускаються додолу очі, а тільки іноді нервово посмикуються руки, важчають ноги – так, ніби набиті мокрою тирсою. Усі двері за моєю спиною зачинені, і лише ріденькі наполохані придихи з коридору говорять мені, що за межами цієї кімнати існує життя. Але двері відчинити не так просто. Перш, ніж відчинити двері, я маю почути всі його слова, прийняти під свою шкіру всі голки, всю блювотину, всі міазми, якими він, наче вмілий кондитер, начиняє щовечора ламкий еклер мого тіла. Зрідка, щоб він не помітив, я можу лише переминатися з ноги на ногу, ворушити пальцями у шкарпетках і силкуватися не позіхнути. Коли надвірні голоси замовкнуть, коли замовкне телевізор, коли він сам утомиться від свого голосу, він нарешті мене відпустить, і я зможу зачинитися в себе в кімнаті, щоб уявним ножем ще пів ночі здирати з шкіри все, що він на неї наліпив.

Моя ненависть до нього довго була таємною, але вона була з самого початку, з того дня, коли я вперше побачив його сіре в ялинку драпове пальто, його чорний светр, його начищені до неприродного блиску черевики. Його очі, обрамлені чорними кільцями колишніх пиятик, ні з ким не церемонились – зразу пробивали наскрізь. Його пальці, звиклі хапати і душити все, що пручається – будь то рибина, робота, жіночі груди – завжди залишали сині сліди. Його численні блокноти, підшивки з журналів, вирізки з газет, фотоальбоми і листівки з літаками й танками, акуратно складені в стосики по шухлядах – ребро до ребра – чаїли в собі небезпеку. Його шкіряні лискучі ремені, повішені у дверцятах шафи, зміїлися і обіцяли близьке знайомство. Ніщо більше не било так спокійно і байдуже, як вони, міцно намотані на його червонувату руку. Від того у мені спочатку вищали якісь гальма, чулися якісь падіння на щось холодне і тверде, але з часом байдужість і тлін його чорних реміняк опанували мною. Я чув на спині роздвоєний шкіряний язик, який опікав, але всередині більше не ворушилася, не тремтіла жодна жилка, хіба що якісь мимовільні нервові спалахи час од часу смикали мною, як рибиною на гачку.

Часто мене навідував один і той самий страх. Я уявляв собі, як уночі біля наших дверей затупочуть чиїсь ноги, як наш англійський замок пручатиметься і дзижчатиме під тиском волохатих рук і врешті здасться. Як у кімнату, де спимо ми всі, вваляться троє або четверо дужих злодіїв. І поки мої скроні вкриватимуться липким і холодним, аж до слимаків, потом, поки мої руки до білих судом стискатимуть ковдру, поки дорогу моєму крику в горлі перегородить якась нездоланна гребля, злодії методично вбиватимуть матір, сестру і його. Ну, може, сестра кудись вислизне. Але я – навряд чи. Я сплю в кутку, біля балконних дверей. Я чутиму їхній злорадний сміх, утробне гарикання і чекатиму своєї черги. Вони не поспішатимуть. Вони гидливо переступатимуть перламутрові червоні струмки, накидатимуть на обличчя ковдри, щоб не так голосно хрипіло. Урешті один з них неквапом підійде й до мене, ухопить за волосся, притисне до подушки і полосне ножем по напнутому горлу. Я смикатимусь так само, як і вони, крізь яскраві зблиски виловлюватиму шматки стелі, антресолей і люстри, я хрипітиму і силкуватимусь дихати, вже з ніг до голови залитий гарячою липкою кров'ю. Але поки я стихну, поки порину в сон, я встигну побачити, що його потворні ноги з острівцями волосся на пальцях, з нерівно остриженими нігтями, вже перестали смикатися, затихли. І то буде найкраще, що я хотів би побачити перед своєю смертю.

Вони жили з матір'ю добре. Їй подобалось, як він уранці встає і човгає на своїх кривих кавалерійських ногах у кухню, щоб зварити їй каву. Їй, мабуть, подобалось те, як він свердлить її очима, як міцно хапає в темному коридорі, навалюючись усім тілом. Їй подобалось, що рушник у ванні пахне його лосьйоном для гоління. Вона любила його стоптані капці і зношену білизну. Вона любила вірші, переписані ним звідкись, і його світлини, де він офіцер. Вона клала його штани на прасувальну дошку так легковажно і мрійно, як наречена свою фату. Я ж уникав торкатися його речей. Якщо мені доводилося мити після нього тарілку, я спершу пускав на неї струмінь води. Я не читав після нього газет. Мене дратували фільми, якими він захоплювався. А справи, до яких він мене залучав, викликали в мене лють, яку, проте, я дуже швидко навчився гамувати.

Найгіршим було робити зарядку. Він будив мене о шостій ранку, я вмивався, виходив у коридор і довго присідав, нахилявся і підстрибував. Він стояв поруч у смугастому халаті, незадоволено кривився і віддавав команди. Він присікувався до кожного неточного руху, зневажливо кривлячи губи. Слова вилітали з його рота, як порожні консервні банки – прямо мені в обличчя. Він стояв наді мною і нестерпно пахнув своїм лосьйоном, він погрожував, що завтра ми підемо з ним на ранкову пробіжку аж до річки і будемо вдвох купатися, а я геть не уявляв, як увійду в воду з ним поруч. Він обіцяв, що кожного місяця влаштовуватиме мені іспит з фізкультури, і якщо я його не складу, мене чекатиме "учоба". І за якусь мить до того, як моя шкіра вже мала розірватися від люті, як мої гострі тремтячі кістки мали прохромити його наскрізь, він зневажливо спльовував і кидав: "Свабодєн". Я піднімав себе з підлоги і сунув у ванну – змивати з себе його зарядку. Але вона не так швидко змивалась, і ще добрих пів дня я ходив, наповнений ним ущерть, булькаючи від люті.

Якщо мені вдавалося втекти до баби або заночувати в приятеля, я був щасливий. Але це вдавалося нечасто. Це вдавалося вкрай рідко і випадково. Він не давав мені так просто сприснути. Коли я повертався зі школи, вже й так наповнений лихими передчуттями, він різким окриком гукав мене в кімнату і повідомляв, що зараз я можу перевдягнутися і поїсти, але ввечері на мене чекає розмова. Йому було нецікаво проводити ту розмову просто зараз. Йому хотілося, щоб я її почекав, щоб насолодився передчуттями, щоби вдосталь поуявляв, як відчиняються рипучі двері шафи, як намотується на руку ремінь. Це був його невинний чоловічий спорт у домі, де може бути лише один хазяїн.

У такі часи найбільше мені хотілося зникнути. А якщо не зовсім зникнути, то, принаймні, займати поменше місця у світі. Я залазив на канапу і обхоплював коліна руками. Мені здавалося, що я справді зменшуюсь. І від цього приходило деяке полегшення. Але ненадовго. Надвечір тим самим різким окриком він кликав мене до вітальні і читав кількагодинну нотацію за якісь вигадані погані оцінки, за те, що я не знаю, чим хочу займатися в житті, чи за те, що я надто голосно роззувався в коридорі. Втікати було нікуди, а тому просто хотілося зсунутися на підлогу й заснути.

Але, мабуть, йому б так і не вдалося мене до кінця зламати, аби не собака. Собаку звали Тяпа. Вони завели її, а потім вона їм набридла. Вони випускали її надвір саму, аж поки та не підхопила лишай. Лишаю в домі бути не могло. А тому, щойно я повернувся зі школи, мені було наказано завести її на Базилевську гору, зачепити повідком за дерево, і так лишити. Я не те щоб не міг не послухатися. Я не припускав навіть віддаленої думки, що можу не послухатись.

Повідок був червоний. Він пам'ятається мені дуже добре, в деталях – довжина, текстура тканини, форма пряжки. Собака була жалюгідна і занедбана, але весела. Вона бігла по весняних калюжах, метляючи хвостом. Їй було нізвідки знати, яку місію на мене покладено. Місія була заважка. Вона навалилася на мене всім тілом – і я не витримав. Я зайшов у найближчий генделик і зажадав пляшку пива. Буцім для батька. Мені продали. Я тягнув собаку через вулиці з поодинокими приватними будинками, через болітце, через ярок, п'ючи нахильці з пляшки, заливаючи собі куртку і закашлюючись. Я був голодний, бо не обідав, а тому швидко сп'янів. Я, скільки міг, гнав од себе думки, силкувався не заридати. Але щойно ми стали на місток через річечку, за якою вже була гора, я впав на дошки і нахилив голову у воду. Добре пам'ятається, як торкалася губ зелена ряска і темне зело, як пливла посередині знівечена пластянка, як вода пахла гнилістю і мулом. Як прив'язував – не пам'ятаю. Зате пам'ятаю, як тікав од голосного собачого крику, і як світ нависав наді мною, давив, аж поки розколов мене надвоє. Як вернувся додому – не пам'ятаю. За якусь годину прибігла собака. Її вимили, вичесали і намастили маззю. Так, ніби нічого й не сталось.

З тих пір я став зовсім тихий і приречений. Він ще деякий час кликав мене на розмови і шмагав, перед тим пропонуючи самому вибрати інструмент кари. Я байдуже тицяв на один з ременів. Але ремені вже були якісь зів'ялі. І біль був зів'ялий. Він уже зовсім нікуди в мені не долинав. Я стояв, зігнувшись, і відчував запах лосьйону – то був запах верби, свіжовиструганої дошки з якоюсь чи не коньячною нотою. Азійський запах. Зелений. Тепер я чую його, коли хочу.

Врешті я позбувся свого батька, точніше вітчима. Коли він запив і розбив матері в обличчя лампочку. Я вхопив той самий червоний повідок і навідмаш ударив його. Я знав, що він вдарить у відповідь, і на це й розраховував. Він ударив спершу перегаром з рота, а потім кулаком в обличчя. На щоці зачервонів синяк і подряпина од персня. Я злісно зареготав, грюкнув дверима і побіг у село, по діда.

Через два дні його речі стояли за дверима, вже спаковані. А він сам, сумирний і пом'ятий, востаннє сидів на капапі в моїй кімнаті. Він простягав до мене свої червоні руки, плакав і просив пробачення. На його плечі лежав важкий сніп сонячного світла. Під його ногами валялися якісь молотки, пласкогубці, стамески. Я не міг його пробачити і не хотів пробачати. У мене не було чим. Тому я вислизнув з його п'яних пітних обіймів і пішов з кімнати – обережно, як по купинах, щоб не наступити на жоден інструмент.

Тепер, коли настає вечір, коли на столі змучено світиться пляшка коньяку, я чую, як риплять балконні двері, як штора стає важкою і незрушною. Зараз він мене покличе. За мить до цього я сколупую фарбу з підвіконня і заганяю собі під ніготь.

2015