в цей зимовий вечір вона телефонує до мене.
говорить, що її все дістало, що їй погано,
чекає, коли прийде тепло і буде листя зелене.
люди холодні, як лютий, зникли під ранок.

сьогодні тільки сніг тихо говорить під її ногами,
серце зимове болить, як простуджене горло.
час витікає із кранів, не знаючи, що буде з нами.
вона чекає весни, я слухаю, як тремтить її голос.

я їй говорю: – слухай, усе, що не твоє – відпусти,
усе, що твоє – залишиться завжди з тобою.
твій біль згодом зникне, як сніг, і стане пустим
і час повільно пливтиме далі своєю рікою.

вірю, страшно, бо не знаєш чого чекати далі,
кому довірити любов, яку вкотре розбили.
як тобі пояснити, що всі дні – це дрібні деталі,
які зупиняють серце, щоб набратись сили.

і доки ти боятимешся залишатись в квартирі,
якщо буде потрібно, я завжди буду поряд.
оберігатиму серце, по якому стрілять, як в тирі,
вдивлятимусь у твій, як ніч, темний погляд.

і в твої сни вриватиметься минуле і білі кити,
за вікнами знову сніг замітатиме пам'ять.
забувай, моя пташко, усіх, що від тебе пішли.
хай час, поки ти спиш, твої спогади спалить.

усе буде добре обов’язково, але буде важко.
ця зима лиш зупинка для тих, хто мав зійти.
якщо буде боліти, бийся і не здавайся, пташко,
мені зупиняли подих, я ж дихав, зможеш і ти.