Це ще там, де з приходом Різдва ми стаємо добрішими,
де ще сиплеться сніг – по коліна або й до пояса,
де замерзла пості́льна білизна, яку ви із мамою вранці розвішували,
випромінює магії стільки ж, як цілий Хогвортс.
Це ще там, де найбільша проблема – щока подряпана,
де тримається все на твоєму чеканні Святвечора,
де до татового приїзду ще можна
вгадувати,
як зустрінеш його і чи візьме собі на плечі тебе,
де навколо котячих очей вся планета крутиться,
де щось тепле й м’яке на коліна до тебе проситься,
де, до речі, стає магічною навіть вулиця,
а подвір’я, обплутане світлом гірлянди – малесеньким
космосом.

Це ще там коляда дідуся і кутя бабусина.
І єдине, чого ти боїшся – банально не встигнути
зрозуміти, коли ж народився малий Ісусик,
бо на небі не видно ні зірки, ба навіть дихання
вітру й морозу посилилось, аж пощипує
щоки і ніс. Та й пальці занадто гострі.
Татова постать стає на хвилину ближчою,
ти вибігаєш назустріч – він каже натомість:
«Де твоя шапка? Чого ти простоволосий?
Хто ж тебе з хати в такому ось вигляді випустив?»
Ти посміхаєшся… В світі, де все так просто,
це один із найкращих спогадів
про дитинство.

Там із приходом Різдва все було по-іншому.
Може, покинути все і кудись сховатися,
плюнути на безкінечні питання і пошуки рішень
хоч на Святвечір? І, знаєш, ти, мабуть, з радістю би
так і зробив. Але щось тут не те, не вийде вже.
Річ не в поганих стараннях й відсутності коштів.
Просто сьогодні ти вкотре для себе вирішив:
ну його к бісу,
усе це
раптове
дорослішання!

06.01.2015