Ти давно уже виріс, але ще й досі боїшся темряви.
Думаю, в цьому немає нічого такого, якщо твої демони
досі живуть під ліжком і їхнє повернення –
це, напевно, питання часу.
Невідворотність
зустрічі із дитячими параноями –
це навряд чи щось гарне, якщо ти – не супергерой,
це нагадує рану, болючу і невигойну,
що ганебно перевертає твій час
і простір.

Ти ще й досі лягаєш спати з нічним освітленням,
переконуєш всіх (а частіше – себе), що ти – не божевільний,
але потім заплющуєш очі. І це дорівнює
відчуттям, ніби падаєш в яму чи навіть урвище.
І твоя голова розривається, наче від вибуху.
Ще буває таке, що не хочеться навіть дихати,
та нічого не хочеться, навіть шукати виходу,
бо єдине, що має значення: темрява згущується –

і в твоїй голові оживають забуті спогади...
Ці чотири стіни і кляте життя під сходами –
щось таке, що ніколи із пам’яті не виходило,
що засмічувало її і завжди отруювало.
Ти тоді засинав на холодних старих матрацах
під мелодію своїх зубів, що ритмічно клацали.
Всі сусіди вважали тебе розумово відсталим (простіше – прибацаним),
але ти їм не вірив, хоча й почувався чужим
і розгубленим.

А тепер ти лежиш із розчахнутими дверима
у порожній квартирі, пропахлій потом і давнім димом,
бо ж у цьому немає нічого страшного чи навіть дивного,
бо ж у цьому нічого –
як у тобі –
немає.
Твій демон виходить, коли ти заплющуєш очі,
він поруч з тобою – з дитинства чи навіть з народження,
він знає усі недомовки, які ти замовчуєш,
і знає, на що ти схожий
сьогодні,
Гаррі.

Може, візьмеш себе у руки, Поттере?

17.02.2014