Там ще твій голос, незримо гострий,
і стриматися – ні охот, ні сили,
тільки б дивитись кудись у простір,
що, як хребет сколіозника,
скривлений,
і віртуозно, наскрі́зно ви́щати
всоте, а може, уже й встотисячне,
ні, не боятись гримас і вищирів,
світ апокаліпсисами
знищити.

Там ще твій погляд, до сліз наляканий,
і віртуальні думки-метелики
в клавішах-клі́тках тремтять, лялякають –
їм би звільнитися, вражий
телепню,
і у слова, як могили, вилитись,
і голосити у пік загострення, ла-
тиницю плутаючи з кирилицею,
молитися їй, як своєму
Господові.

Там ще твій дотик, тонкий, як тиша,
і рушники, що в руці білішають –
їх я картинами світу вишила,
вибач, що трохи страшними,
іншими:
світло і сніг – у червоно-чорному,
тільки би вистояти і вижити,
бо, обертаючись з ніг на голову,
навіть коти можуть стати
мишами.

Там ще слова, що свистять, мов постріли,
літери-кулі і кулі-літери –
тільки б летіти кудись у простір
і до останнього їм
не вірити,
не помилитися б і осилити
шлях, шкутильгаючи в ніч на милицях,
поки твій голос, тонкий і вицвілий,
в сивій агонії не
розчиниться.

02.09.2014