Я – останній із тих, хто стоїть зі щитом,
я і досі боюся впасти.
Мої плечі зігнуло залізним хрестом.
Гей, чи є хто живий?
Ну здрастуй.

Я стою і дивлюся, як з мОїх долонь
вилітає вогонь спасіння,
але осторонь ти і, їй-богу, прости,
що у землю пустив коріння.

І немає навколо нікого, лише
недолюди-кліше зі сховищ
роззявляють роти, вимагаючи ще
хліба й видовищ.

Я би міг вас укотре прикрити щитом,
не були б ви тоді байдужими,
але знаю – сльозами, клянучись Христом,
ви своє надолужите.

Може, будете тут, на війні ви, а чи
дочекавшись непевних пауз,
верещати, обурено в груди б’ючись,
проклинаючи зайвий пафос,

і в ім’я всіх святих прославляти ім’я
свого «я», перейшовши через
гори трупів, і труб, і усіх, хто забув
заглушити свій власний вереск.

Ваша правда така – голосніше кричить
той, у кого затихла совість,
поки десь за щитом із залізним хрестом
ще стоїть той останній, хто із

ваших безвісти зниклих ілюзій заплів
ту, що серце прошила наскрізь.
Але ви, мов пастух, що, злякавшись вовків,
заманили себе у пастку і...

Та єдине, що досі рятує усіх –
не в усіх перемиті кості.
Ви чекали молитви – отримали сміх,
бо ж і я одурів від злості.

Я втомився нести усі ваші хрести,
їх довіку мені не скласти
на закинутий цвинтар, де згаслі брати
ще й і досі бояться впасти.

Хто мене віднесе – зі щитом, на щиті?
Я – останній у полі воїн.
На моїй почорнілій могильній плиті
не напишуть ні слова, хто він.

Ну й нехай так і буде, герої тут ви…
Моє сонце – мов мед, густе.
У озерах трави виростають рови,
і в ровах тих нехай росте.

13.04.2014