На небі зорі виснуть недосяжно,
Проміння ясне наче божий дар.
Немов панич із ними місяць важно,
Пихату голову висовує з між хмар.
Ніяк слова не ляжуть на папері,
Вже ніч, а день закінчився давно.
Іду, на замок закриваю двері,
Сміється місяць, заглядаючи в вікно.
Високе небо і кінця нема,
Таке безмежжя що аж страх збирає.
Високе небо – голуба тюрма,
До себе душі вмерлих забирає.
Коли умру, коли вже околію,
Я зникну теж в небесній синій млі.
Себе не жаль, себе я не жалію,
Жаль тих хто залишився на землі.
І от настала тиша довгождана,
Одні співають жаби в унісон.
Та знаю я, ця тишина оманна,
Ця тишина як марево, як сон.
В цій тишині я чую інші звуки,
Немов мотиль нічний на них лечу.
До бога піднімаю в небо руки
Земних надій запалюю свічу.
Я тут родився, і живу я тут,
Бо де ж мені шукати свої долі.
Чомусь здалося що земля ця кут,
З кута немає виходу до волі.
Ніхто мені до губ не клав печать,
Себе не жаль. Слова мої повчальні,
Я тим кричу в кого уста мовчать,
Вони для тих, в кого уста печальні.

2013р.Надвірна