Ідеш і раптом розумієш, що щось не так. Лише – що саме? Роздивляєшся на ходу по сторонах. Нічого незвичного не помічаєш. Але справді щось не так. Не так як завжди. Тоді пробуєш зосередитись на своїх відчуттях. Щоправда, це зробити досить важко – голова забита купою різних думок. Думаєш про все одночасно і через це постійне перестрибування з одного на інше у голові якась незрозуміла каша. Але тобі це звично, навіть комфортно певною мірою. Певно, якби раптом втратила цю здатність – думати про все одночасно і водночас ні про що, і якби раптом думки набули чіткої структурованості, то це видалось би ненормальним станом. Чи навіть божевіллям. Ага, то що не так? Що тобі муляє? Раптом розумієш: надто важкий наплічник і надто мало світла в цих коридорах. У коридорах ввечері в твоєму універі. Але тобі це раптом стає байдуже. Бо у тебе нові лінзи. І ти ловиш від цього кайф. Тобі взагалі все байдуже. І все у кайф. Погано лиш, що надто повний наплічник. І через те нема куди запхнути пакет з спортивним одягом. Тому несеш його в руках, хоч страшенно ненавидиш носити щось у руках. Тому й ходиш з наплічником – щоб руки були вільні.
Згадуєш, що завтра трохи вільніший день і від цього стає ще кайфовіше. Бо зможеш нарешті піти погуляти осіннім містом. Поблукати, іти не знаючи наперед, куди зайдеш. Та й навіщо знати? Найкраще – просто йти куди занесуть ноги. Куди заведе інтуїція. Так, інтуїція, бо коли так ідеш, не думаючи куди саме йдеш, то тебе веде шосте почуття, тебе заносить туди, де є щось необхідне для тебе, хоч ти цього можеш не усвідомлювати, але це все чудово знає твоя підсвідомість.
Вибігаєш у вечір. Класно! Так, справді, вечірнє місто – чудове. З присмаком романтики, таємничості якоїсь і легкого відчуття небезпеки, бо не знаєш, що чи хто чекає тебе за рогом.