Серце, переживши страждання, можливо, і звикнеться.
Ти і я – вже лише недосяжність. І коли у Венеції ступиш
на наш міст, побачиш багато нового. І тоді серце твоє
розіб’ється, аби розквітнути в грудях. Але не йтиму до тебе
у снах. Бо сама вирушаю в дорогу. Бо серце моє молоде
стомилось так довго ридати. Бо Венеції мало для нього.
Бо я так довго на тебе чекала.
(Ірися Ликович ”Міст зітхань”//Сучасність, №1,2006)

Насправді нічого не сталось. В Оперному у Львові ми так і не побували разом. Не поїхали до Львова. І вже й ніколи, мабуть, не поїдемо. Разом.
Я вже була у Львові. Без тебе. Не в Оперному, а просто у місті. Я пізнаю (а значить, освоюю?) світ сама. У Оперний не ходила. Бо то вже було б святотатством – ходити самій туди, де мали побувати РАЗОМ.
Просто дороги наші розійшлися. Так каже розум. І в усьому винен мобільний телефон. Якби його не було в мене, куди б ти надсилав свої смс-ки? (Це, звичайно, жарт. Бо насправді що може бути винен телефон?) До речі, я їм (смс-кам тим) не вірю. Вони ж суперечать усьому, що було, усім твоїм попереднім словам. І всьому, чому завжди більше довіряла: інтонаціям голосу, поглядам, теплу рук, невмілим (ще) обіймам (то було лише раз. На жаль).
Хотілось би знати, чи й тепер твої обійми такі ж невмілі. Певно, уже ні. Бо ж минуло вже стільки часу... Попри все, мрію хоч побути біля тебе. Навіть без обіймів. Лиш би просто подивитись в твої очі. Бо...
Тобто слова ті – смс-ки – брехня. Лише не розумію – все ще! – навіщо? Я не знаю, чи можливо забути тебе. І не вірю у відсутність почуттів з твого боку. Бо очі завжди кажуть правду. А твої очі... Певно, і ти тоді читав у моїх очах усе. Бо казав, що знаєш, що я тебе кохаю...
Віриш, я справді намагалась зробити те, що ти просив у смс-ках. Я дійсно в певні моменти свого життя хотіла тебе забути. Бо надто нестерпним було відчуття безнадійності свого кохання. Але воно виявилося сильнішим. І навіть коли я вже заспокоювалась і думала, що вже забула тебе, що ти вже байдужий мені, тоді раптом почута чиясь фраза, чи погляд незнайомця, чи зачіска, схожа на твою нагадувала мені про тебе... Я не хотіла цього! Я хотіла нарешті позбутись любові, яка приносить останнім часом лише біль. Навіть намагалась зустрічатися з іншими. Але...
Вечір окутує місто. Місто, де тебе вже немає. Та хай і вечоріє. З вікна так добре дивитись! То нічого, що хвилин за двадцять доведеться виходити звідси. І йти – у вечір. Звісно, сьогодні тебе не зустріну. Бо це неможливо. Я й не шукатиму зустрічі.
І попри все, хочеться зустріти тебе. Не сьогодні. Краще завтра. Знову хочу бачити твої очі. Ти ж знаєш, що я кохаю тебе. Іноді ненавиджу тебе за це. І себе.
Так, ти вже не живеш у цьому місті. Моєму місті. Хоча воно й не моє, як і не було твоїм. Ми прибульці у цьому місті. Але я вже вважаю його своїм. Я живу в цьому місті, дихаю його повітрям. Зрештою, я люблю це місто. Чи любив ти його? Не знаю. Ми ніколи про це не говорили. Та і взагалі про любов не говорили.
Колись я знала навіть твою ходу. І безпомильно відчувала, коли ти прийдеш. Може, це інтуїція. А може, то просто ритм наших сердець був близьким і твоє наближення чуло серце – хай за кілометри простору й години часу.
Мені хочеться побувати в місті, де ти зараз вчишся. Самій. Поїхати туди. Ходити дорогами, якими ти ходиш. Побачити небо і сонце, яке світить тобі. Дихнути того повітря. І хтозна, може, місто прийме часточку моєї душі. І ти зможеш це відчути. Якщо захочеш...
Я в кожному стрічному бачу тебе. Хочу бачити тебе. Хочу, щоб то був ти. Щоб ти прийшов. Хочу зустрітись з тобою. І у мріях зустрічі ці відбуваються майже щодня. Веду з тобою подумки розмови. Хоч розум і каже, що можливість зустрічі й розмови з тобою незначна. Точніше, це майже неможливо. Чому? Причин багато. І якщо ти не хочеш зустрічі, уникнути її тобі дуже легко. Інша справа, якби ти захотів зустрітись. Але – чи так буде колись? Наразі не знаю...