- Забудь.. Забудь усе.
Ні, мені не вчулось. Ти знову кажеш ці слова. Чітко і ясно, коротко і, здається, зовсім спокійно. Ми йдемо поруч. Але так, наче зовсім чужі люди.
- Забудь…
Я мовчу. Усе-таки заняття у-шу виробили трохи стійкість духу. Я мовчу, але хочу кричати, хочу плакати, хочу зникнути. Моє серце волає: “Ні! Це неможливо!” Я хочу плакати, але лише кусаю губи й стискую зуби, щоб стриматись. Я все ще надто сильна і надто слабка, щоб могти прямо виявляти емоції. Тому намагаюсь спокійно вимовити:
- Це неможливо. Я не можу.
І не хочу. Але цього не кажу. Ми далі йдемо. Поруч. Але як чужі. Ти доводиш, що так, це (забути) важко, але це треба зробити. Що ти зміг.
Але ж я кохаю тебе! І нічого не можу забути. Бо це буде зрадою. Зрадою себе. Свого кохання. Своїх мрій, своєї віри.
Ти щось кажеш, але я майже не чую. Моя воля спаралізована твоїм “забудь”. Тому навіть просто йти мені важко. І нестерпно важко стримати сльози. Я вже тону в них. Лише зціплені зуби не дають їм вихлюпнутись.
Ти кажеш, що ВОНА забрала твоє серце. Кількасекундний шок. Це жорстоко з твого боку таке казати. МЕНІ. Хоча й правильно. Краще – все і одразу. Без недомовок.
Здобуваюсь на кілька слів:
- А ТИ забрав моє. І душу. – додаю.
Кажеш, що душу чиюсь ніхто не може забрати. Без пояснень кажу:
- Може.
І знову мовчу. Лише мовчання – відчуваю – врятує мене зараз від потоку сліз. Я не наважуюсь плакати перед тобою.
Так само не наважуюсь торкнутись твоєї руки, подивитись тобі в очі. Лиш крадькома (від тебе? від себе?) поглядаю на тебе. Боже, який ти гарний! Які в тебе очі! Я так кохаю тебе!
І байдуже, що ти кажеш “забудь”. Це ж неможливо. Бо я ЛЮБЛЮ. Тебе. Розумієш?
То потім, вдома, я плакатиму. Довго й тяжко. І все несказане змиватиму гіркими слізьми. І шкодуватиму, що й сьогодні ти мене навіть не обійняв.
Все ж маю надію. Хоч і смішну та примарну. На запитання: “Чи любив ти мене колись?” відповіді заперечної не було. Як і ствердної. Ти просто сказав, що ще не визначився, що таке кохання.
Але ж – БУЛО! Я все ще пам’ятаю. І ти не заперечиш того, що БУЛО. Так, сонечко. І буде – як завжди після зими весна.