А тепер уяви: земля заростає попелом –
і те, що тебе так часто вві сні полохало,
виповзає із тіні,
хапає тебе за руку
або до перших півнів у двері стукає.

Поки спека така, що, здається, все тіло плавиться,
ти хапаєш ножа чи тоненьку залізну палицю –
і тримаєш напоготові, неначе скіпетр,
щоб не дати здуріти невдячному, злому світові.
Але світові байдуже: поки ти сходиш з розуму,
він забарвлює райдуги, роси, дощі із грозами
у криваво-червоний і лупить з важкої зброї
по містах і дорогах від надлишку надлюбові.

Він вистрелює сонцем, стежку твою випалює.
Для нього земля – це просто космічний маятник:
він часто її розгойдує землетрусами,
щоб не дати водоймам вмерти або загуснути,
а пекельному вогнищу – збліднути і погаснути.

Він розкреслює материки міжнародними трасами,
щоб хвалитись дорожньо-транспортними пригодами,
заважаючи жити роззявам і пішоходам.

І коли його демони гупають в твої двері,
посипаючи голову попелом давніх імперій,
затуляючи вікна собою надійно, мов глечик,
пам’ятай: шлях до світла проходить крізь ніч і вечір.
Не марнуй свого часу на малювання кола,
бо погаслий вогонь не розпалюватиметься знову,
бо ріка не повернеться до
джерела,
не воскресне істота, котра своє віджила́.
Бо це небо, що виросло з велетового черепа,
може виявитися склепом або печерою,
а зірки – світляками і глибоководною рибою,
яка прикидається мертвою або невидимою,
приманюючи до себе наївну жертву.

Твої демони, як і вона, вічно хочуть жерти,
виповзають із тіні, хапають тебе за руку
і до ранку дратують незрозумілими звуками.

Відчини їм нарешті або прожени до біса,
можеш кинути мештом чи дати чогось поїсти,
головне – щоб вони не стукали в твої двері
і сусіди більше не били по батареї.
Поки спека така, що кожен з них сходить з розуму,
налий їм вина чи запроси на морозиво.
Не соромся, бо друзів у тебе – і так не густо,
якщо з’їхати з глузду.

25.07.2015