З часів Луцилія, Горація
У ґелґоті втопає раціо.
Красноголосі йдуть із тіні.
Скрегоче меч… дюралюміній…

А люду хочеться видовищ.
Беруть медалі тихі вдови.
Віншують-поять їх щосвята
Оті, що каються завзято.

Мігрують звірі, пішоходи…
Нестримно хочеться Свободи.
На неї моляться і плачуть.
Ведуть офіру – упридачу.

Жбурляють факлі та фаготи…
Лахміттям тішиться жеброта.
Бряжчать монети, кастаньєти.
Оспівують царів поети…

Стають чіткими цілі, рими…
Хверцюють роми-пілігрими.
Людва гуде… гадає… хоче –
Охвітних днів, хатинки в Сочі.

Супроти юрмищ – водомети.
«Ми…» – захлинаються сильвети.

Усе на місці – боси, трони…
На острівцях – наполеони…

Ізнов тече сльоза вдовина
На кіски доні, чубчик сина.

Були стрибки – все вищі й вищі.
Ховайся, душе, на горищі.

Хто у Флоренції, хто далі…
Ти відшкрібай старі скрижалі.

Знов буде тихо, майстровито.
Із хмелю вийдуть афродити.
За ними – мавки, поторочі...
Не згадуй лиха проти ночі.

Поділять плац на квадратури.
Люд забандурить кон`юнктура.
Сватів пов`яжуть рушниками.
Любіть, плодіться – між божками.



2015