
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
2025.06.29
22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
2025.06.29
17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
2025.06.29
14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
2025.06.29
12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
2025.06.29
11:45
Кілька днів просто не міг відійти від трагікомедії «Мій карпатський дідусь». Пронизливе враження - справді велике кіно, навіть не за форматом, а передусім, за художнім рівнем. Міжнародна творча команда (режисер і сценарист фільму - грузин Заза Буадзе, спі
2025.06.29
10:15
Кожен із нас прагне жити цілісним, наповненим життям, відчувати внутрішню гармонію та здатність любити й бути любимим. І хоча шляхи до цього щастя у кожного свої, і кожен "здоровий" по-своєму, існують глибинні закономірності, що формують наш внутрішній
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.05.20
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ігор Шоха (1947) /
Публіцистика
Хобі і амплуа Поетичних Майстерень
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хобі і амплуа Поетичних Майстерень
У кожного є своя улюблена справа, без якої життя має не такий смак, як то має бути. Але буває і ця справа дає гіркоту розчарування. Так і сталось після моєї недавньої невдалої публікації на сторінках ПМ. Зате я мав нагоду отримати від Редакції Майстерень настанову, що не такий важливий той смак, як післясмак в результаті добре виконаної роботи. Дійсно, якщо публікація невдала, то той «післясмак» стає оскоминою, від якої можна позбавитись, виправивши ситуацію. Проблема в тому, що для більшості авторів ПМ співпраця з іншими майстрами-любителями стає чимось на зразок хобі і біда, коли цим хобі заважають амплуа інших майстрів-любителів. А ще гірше, коли обране амплуа одних пересікається із хобі інших. А ще більше нещастя, коли оці пересічні автори ціни самі собі скласти не можуть, а ти берешся їм у цьому «допомогти», забувши, що вони вважають своє хобі найважливішим, а своє амплуа або не хочуть показувати, або вважають його більш солідним, ніж то виглядає насправді.
Я міг би сказати, що моє амплуа принаймні у цій публікації – вивести на чисту воду не те, що ховається за НІКи і псевдо, а взагалі: зазнайство, нетерпимість, фальшивість, що у народі, а то й у середовищі породистої еліти відомі під загальним іменем – совковість. О! Вона ще є – живуча, пристосована до нових умов, а спробуй її зачепити ненароком – так брикне копитом, що і зубів не повизбируєш.
Здавалося б, говорити відкрито, чесно, не оглядаючись на дуті авторитети – це наші незворотні досягнення. Але як зауважує РМ – така позиція виглядає простакувато. І куди там із нашою простакуватістю до їхньої організованості. Вони ж, совки, нюхом одне одного чують і інтуїтивно відчувають своїх противників.. Стіною не піднімуться, немає вже тої самовпевненості, але тим чи іншим способом задовбають не гірше, як «гради» новоросів. Хіба не було у мене такого епізоду, що колеги погрожували судовою розправою за те, що цитував російського Гоголя на українському ґрунті? Виходячи із печального досвіду, як і обіцяв, не буду згадувати персоналій. Особистості і захочеш – не дістанеш. А особи, які самі впізнають себе, нехай краще маскуються або міняють себе із середини.
Чому мені це видається важливим? Напевне тому, що це має бути не менш важливим і для моєї аудиторії.
Давайте проведемо паралелі, де в різних масштабах проявляються стереотипи поведінки одіозних і пересічних представників совка.
Стереотип 1-й. Якесь радянське хлопченя з прізвиськом Путька дістає щоденно «на горіхи», поки його не беруть під своє крило вуличні авторитети, які за певні послуги будуть його опікувати, поки він сам не набере ваги, щоб стати за спиною інших слабаків. І цей стереотип свідомості на рівні п’ятикласника закарбовується і залишається потім незмінним і в кримінального діяча КГБ, і в нувориша-президента, влада якого тримається нині на такому ж підкупі стоячих у нього за спиною жадібної еліти і п’яного народу.
Стереотип 2-й. Радянський народ звик до «халяви». Він і нині такий самий і в глибинці Росії, і в її центральній частині. Це він, а не Путька давиться Кримом і подавиться Донбасом. Але «веселится и ликует весь народ», тому що за спиною у нього стоять пускові установки з ядерними боєголовками.
Стереотип 3-й. Якісь Стрєлкі, Захарченки, кримінальні Гобліни і Мотороли безчинствують в Лугандонії і Таврії, тому що за спиною у них відкрита границя з путінською Росією, звідки в неміряній кількості перекидається застаріле і новітнє озброєння і украдені у дурного народу гроші.
Стереотип 4-й. Тьотьки і дядьки, «окрилені» російською пропагандою, мужньо зупиняють військові колони АТО, топчуть ногами український прапор, і люто розправляються із патріотично налаштованими співгромадянами, а пізніше із полоненими, тому що за спиною у них стоять проплачені тітушки «оплота» і відверті бандити з російськими прапорами.
Стереотип 5-й. За спиною рядового українця ніхто на стоїть – ні влада, ні Америка, ні Європа і тому кожен виживає, як уміє. А як вміє совок? За рахунок корупції, телефонного права сильного піднімається сірість і нікуди не дівається гнила інтелігенція і боягузливе чиновництво, які ще розраховують, що за спиною у них появиться який-небудь комітет порятунку України, який врахує їхні заслуги у боротьбі з бандерівськими укропами.
І скрізь за цими спинами визирає капловухий карапуз Путька: «Нє трожь мальца!»
А хіба можна гарантувати, що тут у середовищі ПМ не знайдеться якийсь 10-й стереотип, якому захочеться розправитись з інакомислячими підленько, таємно, користуючись зв’язками, наприклад, з РМ, незважаючи на те, що тут матеріальні дивіденди не проглядаються? Дурдом веселка! Абсурд! Парадокс! Ідіотизм! – такі менторські вигуки ви почуєте із вуст того самого совка. Бо хто іще буде застосовувати ту ж методику, з допомогою якої ізолювали в радянські часи інакомислячих противників совкового режиму?
Чого гріха таїти, всі ми більше забавляємося поезією, ніж пишемо щось серйозне аж тоді, коли якісь обставини дістають до печінок. У даному випадку до цього не дійшло, але вияснити стосунки необхідно. Але, – куди там. Всі мої спроби налагодити їх із деякими впертими опонентами через хоч би часткове визнання хибності своєї реакції на дріб’язкові зауваження закінчуються цілковитою поразкою і ще більшим антагонізмом. Очевидне приховати неможливо. Воно і непідсудне, і не принижує нічийого амплуа, але коли виноситься на світ Божий – ти вже ворог номер один за неблагонадійні вчинки. І піде в хід аргументація, що ти нездара і нікому не цікавий і так далі від о-ля-ля і ой, леле, аж до самого вагомого, що тобі треба лікуватись у психушці, тому що лізеш у їхнє болото...
Стоп. А може так і є. Я маю на увазі болото.
Значить, треба вилізти з нього, стати на ноги, обтертись і йти далі. Практика!!!
Є персоналії, що взагалі, як оте бемське скло. Все сміття твоє покажуть, – добре, – обтрусять ним, – терпимо, – і поки ти протираєш очі і не подумають повиймати колоди зі своїх очей. А чому це мені повинно подобатись? І я розповідаю про ці колоди, наївно вірячи, що це теж добре. І тут уже не куди там, а що то за шум у домі Оболонських?
Конкретно і коректно. Ми намертво стоїмо на захисті мотлоху, яким рясніє інколи так звана поезія, яка могла би бути цілком пристойною, аби не той прикрашальний мотлох. Хіба у мене його немає? Але із задоволенням вичитую приємні(і не дуже) коментарі авторитетних авторів і з таким же задоволенням виправляю помилки, удосконалюючи свій редакторський хист. Коли сам бачиш, як зрідка з потугами хоч щось народжується, то й підхвалиш, підтримаєш. На те й Майстерні, а не цех готової продукції. А там, де вірші ідуть оберемками, чому б не звернути увагу нехай навіть майстра на його мимовільні помилки? І більшість це теж сприймає, як нормальний порядок речей. Але «не тут то было», якщо трапляється автор з безрозмірними амбіціями. Коли тебе в упор не помічають – це ще не найгірший варіант до того, як на тебе виллють, м’яко кажучи, всі рудименти совковості.
Я розумію бажання не обділеної талантом людини створювати свій світ з його антуражем чи бутафорією ностальгічної провінціальщини і театральщини. Але при цьому потрібно пам'ятати, що мова розвивається не за рахунок суржику або слів для означення об'єктів і явищ, які відмирають, а під впливом нових сфер діяльності людини у побуті, культурі і політиці. Якщо мені, наприклад, щось говорять звичні в дитинстві слова: ковбаха, штандари, кагла, припік, юрок і т. д., то це не означає, що я обов'язково повинен їх десь втулити, аби збагатити лексикон сучасних комп'ютерних інтелектуалів.
Тому я і висловлюю сумніви щодо необхідності збагачування поезії такими діалектизмами як спечно, у товпі, цвяхи́ або скороченими формами дієслів як-то: клепа, доганя, знаєм, будем, взять, обнять тощо. Не важко уявити, що буде, коли кожен почне свідомо і авторитетно впроваджувати свої літературні вподобання і «надбання». А спробуй зауважити, що напевне так не повинно бути – тобі арбітром і прокурором підсунуть велику поетесу Дусю із Мотовилівки, і не полінуються заглянути в дореволюційну енциклопедію німця Брокгауза, аби доказати, як діалектизми бувшої Малоросії повинні збагачувати українську мову. Ну хто перечить? Інколи можна, а буває і необхідно, вставити і смачне діалектне слівце або гостру, влучну, афористичну репліку. Бува́ і суржик рятує ритміку і риму. Але чи завжди це потрібно, якщо й так процвітає говірка Привозу і Бессарабки, які аж ніяк не переплюнеш своїми знахідками і надокучливими перлами, якщо і без нас співаються сороміцькі пісні і коли всерйоз цитується Лесь Подревлянський?
У творах Марії Матіос подібне виправдовується гуцульським середовищем. А що тут диктують небеса, важко пояснити. Тим більше важко пояснити роздратування авторів, яким насправді робиш комплімент, знаходячи у них щось подібне до ремінісценції, або цілком коректно підкреслюючи їхню значимість у взятій на себе непомітній ролі. Так і виникають банальні проблеми із невмотивованими сентенціями і з незрозумілою мотивацією.
А може «ларчик» відкривається дуже просто? Ну не хочеться автору копатись у численних власних творіннях, де рясніє від знахідок і русизмів, і щось виправляти. Тому і стоять намертво, і тому така безкомпромісна боротьба з ненормованими наголосами, що нагадує сентенції чиновника у зв'язку з освітньою реформою, – а що ж робити грамотним, які на зубок вивчили радянську історію і мовну граматику? Є типові помилки, які зустрічаються і в класиків. Але, на жаль, тут не розсудять і українські словники, яких є багато і жодного сучасного і авторитетного. Залишається працювати над собою, а не зазирати в чужий город Бо роботи тієї – непочатий край, хоч, на превеликий жаль, ця робота зводиться у нас до операцій: блокувати, заборонити, видалити, тому що дурнів з ініціативою ще вистачає.
Оце і є те, що я називаю синдромом совка.
Їх небагато серед нашої чемної парафії, перед якою можна і вибачитись, і якій, буває, варто доземно поклонитись за те, що не відступає перед нахрапистими більшовиками, яких насправді – «раз-два – и обчёлся». Тому я не кажу, що це так сильно зачіпає моє его, бо з бравого солдата Швейка де сядеш, там і злізеш. Просто вважаю, що будь-яку тенденцію до розкручування за інерцією маховика негативу потрібно вчасно зупиняти.
І тут принагідно було б нагадати про іншу тенденцію – активізація громадських рухів міжнародної спільноти осудити і судити злочинні комуністичні режими. У нас це поки що трансформується у декомунізацію. Якби це не тормозилось, то вже давно можна було б і на території України остудити голови «разухарившихся тетушек и бабушек» за спиною яких так зручно ховаються нібито пацифісти і «иже с ними» донбаські бойовики п'ятої колони.
А якщо знову повернутись до основної теми допису(а не опусу), то це могло б стосуватися ще одного камінця спотикання – так званої прозорості і системи оцінювання якості творів, які інколи діють, як червона ганчірка на бика. Як на мене, то прозорість поезії має визначатись не співвідношенням голосних і приголосних, а співмірністю словесної води і руди, розчиненій у ній, із виключенням того, що плаває на поверхні. На жаль, математика цього робити не вміє так само як і безсила фіксувати реальні рейтинги авторів, які нібито формуються самим автором, а насправді залежать від прихованої самодіяльності того ж самого дурня з ініціативою.
Не думаю, що кожен із творів має бути взірцем неповторності і одночасно еталоном для наслідування, як того – кому тільки не бажається. Інколи, аналізуючи для себе вірші-метелики, не знаходжу в них чогось нового, що вразило б, як раніше, на тлі одноманітності. Ніби все на місці, але як у тої жінки грузина, яка мудра, але потім. Буває важко пропустити через серце одночасно непомірну кількість метафористики з усіх можливих історичних і побутових джерел. Не вражають і космічні масштаби, за які беруться окремі поети. Живемо у паралельних світах. І того, й іншого вистачає у кожного з нас, але у більшості – дозовано. Краще думати, ніж видумувати неоднозначні словеса для самозадоволення. Тоді й не буде виникати асоціацій із кисельовським кліше, – «что ни рожа, то Сережа». І не буде болісно від пафосного патріотизму зі сльозою на очах, коли між рядків, хочеш того чи ні, прочитується байдужість, пацифізм, а то і відвертий пофігізм, даруйте на необережному слові. Найкоротше резюме сказаного – не вірю я поезії Янусів.
Нехай мене пробачать писаки і читаки із гіпертрофованим самолюбством. Я поставив тільки приблизний діагноз хвороби, що називається совковістю, але знаю, що цю хворобу можна вилікувати інколи пілюлями, а деколи і «клізмою».
Підкреслюю, що я висловив думки з позиції дилетанта-аматора і зайвих ярликів чіпляти мені не потрібно. Достатньо бравого солдата Швейка, якому тут ніхто не заважає, так само як і він нікого не бажає тут образити.
Було б непогано почути думку професіоналів відносно поставлених питань без претензій на істину в останній інстанції. Не бажаю встрявати в неконструктивну суперечку з емоціонально неврівноваженими особами.
08.2015
Я міг би сказати, що моє амплуа принаймні у цій публікації – вивести на чисту воду не те, що ховається за НІКи і псевдо, а взагалі: зазнайство, нетерпимість, фальшивість, що у народі, а то й у середовищі породистої еліти відомі під загальним іменем – совковість. О! Вона ще є – живуча, пристосована до нових умов, а спробуй її зачепити ненароком – так брикне копитом, що і зубів не повизбируєш.
Здавалося б, говорити відкрито, чесно, не оглядаючись на дуті авторитети – це наші незворотні досягнення. Але як зауважує РМ – така позиція виглядає простакувато. І куди там із нашою простакуватістю до їхньої організованості. Вони ж, совки, нюхом одне одного чують і інтуїтивно відчувають своїх противників.. Стіною не піднімуться, немає вже тої самовпевненості, але тим чи іншим способом задовбають не гірше, як «гради» новоросів. Хіба не було у мене такого епізоду, що колеги погрожували судовою розправою за те, що цитував російського Гоголя на українському ґрунті? Виходячи із печального досвіду, як і обіцяв, не буду згадувати персоналій. Особистості і захочеш – не дістанеш. А особи, які самі впізнають себе, нехай краще маскуються або міняють себе із середини.
Чому мені це видається важливим? Напевне тому, що це має бути не менш важливим і для моєї аудиторії.
Давайте проведемо паралелі, де в різних масштабах проявляються стереотипи поведінки одіозних і пересічних представників совка.
Стереотип 1-й. Якесь радянське хлопченя з прізвиськом Путька дістає щоденно «на горіхи», поки його не беруть під своє крило вуличні авторитети, які за певні послуги будуть його опікувати, поки він сам не набере ваги, щоб стати за спиною інших слабаків. І цей стереотип свідомості на рівні п’ятикласника закарбовується і залишається потім незмінним і в кримінального діяча КГБ, і в нувориша-президента, влада якого тримається нині на такому ж підкупі стоячих у нього за спиною жадібної еліти і п’яного народу.
Стереотип 2-й. Радянський народ звик до «халяви». Він і нині такий самий і в глибинці Росії, і в її центральній частині. Це він, а не Путька давиться Кримом і подавиться Донбасом. Але «веселится и ликует весь народ», тому що за спиною у нього стоять пускові установки з ядерними боєголовками.
Стереотип 3-й. Якісь Стрєлкі, Захарченки, кримінальні Гобліни і Мотороли безчинствують в Лугандонії і Таврії, тому що за спиною у них відкрита границя з путінською Росією, звідки в неміряній кількості перекидається застаріле і новітнє озброєння і украдені у дурного народу гроші.
Стереотип 4-й. Тьотьки і дядьки, «окрилені» російською пропагандою, мужньо зупиняють військові колони АТО, топчуть ногами український прапор, і люто розправляються із патріотично налаштованими співгромадянами, а пізніше із полоненими, тому що за спиною у них стоять проплачені тітушки «оплота» і відверті бандити з російськими прапорами.
Стереотип 5-й. За спиною рядового українця ніхто на стоїть – ні влада, ні Америка, ні Європа і тому кожен виживає, як уміє. А як вміє совок? За рахунок корупції, телефонного права сильного піднімається сірість і нікуди не дівається гнила інтелігенція і боягузливе чиновництво, які ще розраховують, що за спиною у них появиться який-небудь комітет порятунку України, який врахує їхні заслуги у боротьбі з бандерівськими укропами.
І скрізь за цими спинами визирає капловухий карапуз Путька: «Нє трожь мальца!»
А хіба можна гарантувати, що тут у середовищі ПМ не знайдеться якийсь 10-й стереотип, якому захочеться розправитись з інакомислячими підленько, таємно, користуючись зв’язками, наприклад, з РМ, незважаючи на те, що тут матеріальні дивіденди не проглядаються? Дурдом веселка! Абсурд! Парадокс! Ідіотизм! – такі менторські вигуки ви почуєте із вуст того самого совка. Бо хто іще буде застосовувати ту ж методику, з допомогою якої ізолювали в радянські часи інакомислячих противників совкового режиму?
Чого гріха таїти, всі ми більше забавляємося поезією, ніж пишемо щось серйозне аж тоді, коли якісь обставини дістають до печінок. У даному випадку до цього не дійшло, але вияснити стосунки необхідно. Але, – куди там. Всі мої спроби налагодити їх із деякими впертими опонентами через хоч би часткове визнання хибності своєї реакції на дріб’язкові зауваження закінчуються цілковитою поразкою і ще більшим антагонізмом. Очевидне приховати неможливо. Воно і непідсудне, і не принижує нічийого амплуа, але коли виноситься на світ Божий – ти вже ворог номер один за неблагонадійні вчинки. І піде в хід аргументація, що ти нездара і нікому не цікавий і так далі від о-ля-ля і ой, леле, аж до самого вагомого, що тобі треба лікуватись у психушці, тому що лізеш у їхнє болото...
Стоп. А може так і є. Я маю на увазі болото.
Значить, треба вилізти з нього, стати на ноги, обтертись і йти далі. Практика!!!
Є персоналії, що взагалі, як оте бемське скло. Все сміття твоє покажуть, – добре, – обтрусять ним, – терпимо, – і поки ти протираєш очі і не подумають повиймати колоди зі своїх очей. А чому це мені повинно подобатись? І я розповідаю про ці колоди, наївно вірячи, що це теж добре. І тут уже не куди там, а що то за шум у домі Оболонських?
Конкретно і коректно. Ми намертво стоїмо на захисті мотлоху, яким рясніє інколи так звана поезія, яка могла би бути цілком пристойною, аби не той прикрашальний мотлох. Хіба у мене його немає? Але із задоволенням вичитую приємні(і не дуже) коментарі авторитетних авторів і з таким же задоволенням виправляю помилки, удосконалюючи свій редакторський хист. Коли сам бачиш, як зрідка з потугами хоч щось народжується, то й підхвалиш, підтримаєш. На те й Майстерні, а не цех готової продукції. А там, де вірші ідуть оберемками, чому б не звернути увагу нехай навіть майстра на його мимовільні помилки? І більшість це теж сприймає, як нормальний порядок речей. Але «не тут то было», якщо трапляється автор з безрозмірними амбіціями. Коли тебе в упор не помічають – це ще не найгірший варіант до того, як на тебе виллють, м’яко кажучи, всі рудименти совковості.
Я розумію бажання не обділеної талантом людини створювати свій світ з його антуражем чи бутафорією ностальгічної провінціальщини і театральщини. Але при цьому потрібно пам'ятати, що мова розвивається не за рахунок суржику або слів для означення об'єктів і явищ, які відмирають, а під впливом нових сфер діяльності людини у побуті, культурі і політиці. Якщо мені, наприклад, щось говорять звичні в дитинстві слова: ковбаха, штандари, кагла, припік, юрок і т. д., то це не означає, що я обов'язково повинен їх десь втулити, аби збагатити лексикон сучасних комп'ютерних інтелектуалів.
Тому я і висловлюю сумніви щодо необхідності збагачування поезії такими діалектизмами як спечно, у товпі, цвяхи́ або скороченими формами дієслів як-то: клепа, доганя, знаєм, будем, взять, обнять тощо. Не важко уявити, що буде, коли кожен почне свідомо і авторитетно впроваджувати свої літературні вподобання і «надбання». А спробуй зауважити, що напевне так не повинно бути – тобі арбітром і прокурором підсунуть велику поетесу Дусю із Мотовилівки, і не полінуються заглянути в дореволюційну енциклопедію німця Брокгауза, аби доказати, як діалектизми бувшої Малоросії повинні збагачувати українську мову. Ну хто перечить? Інколи можна, а буває і необхідно, вставити і смачне діалектне слівце або гостру, влучну, афористичну репліку. Бува́ і суржик рятує ритміку і риму. Але чи завжди це потрібно, якщо й так процвітає говірка Привозу і Бессарабки, які аж ніяк не переплюнеш своїми знахідками і надокучливими перлами, якщо і без нас співаються сороміцькі пісні і коли всерйоз цитується Лесь Подревлянський?
У творах Марії Матіос подібне виправдовується гуцульським середовищем. А що тут диктують небеса, важко пояснити. Тим більше важко пояснити роздратування авторів, яким насправді робиш комплімент, знаходячи у них щось подібне до ремінісценції, або цілком коректно підкреслюючи їхню значимість у взятій на себе непомітній ролі. Так і виникають банальні проблеми із невмотивованими сентенціями і з незрозумілою мотивацією.
А може «ларчик» відкривається дуже просто? Ну не хочеться автору копатись у численних власних творіннях, де рясніє від знахідок і русизмів, і щось виправляти. Тому і стоять намертво, і тому така безкомпромісна боротьба з ненормованими наголосами, що нагадує сентенції чиновника у зв'язку з освітньою реформою, – а що ж робити грамотним, які на зубок вивчили радянську історію і мовну граматику? Є типові помилки, які зустрічаються і в класиків. Але, на жаль, тут не розсудять і українські словники, яких є багато і жодного сучасного і авторитетного. Залишається працювати над собою, а не зазирати в чужий город Бо роботи тієї – непочатий край, хоч, на превеликий жаль, ця робота зводиться у нас до операцій: блокувати, заборонити, видалити, тому що дурнів з ініціативою ще вистачає.
Оце і є те, що я називаю синдромом совка.
Їх небагато серед нашої чемної парафії, перед якою можна і вибачитись, і якій, буває, варто доземно поклонитись за те, що не відступає перед нахрапистими більшовиками, яких насправді – «раз-два – и обчёлся». Тому я не кажу, що це так сильно зачіпає моє его, бо з бравого солдата Швейка де сядеш, там і злізеш. Просто вважаю, що будь-яку тенденцію до розкручування за інерцією маховика негативу потрібно вчасно зупиняти.
І тут принагідно було б нагадати про іншу тенденцію – активізація громадських рухів міжнародної спільноти осудити і судити злочинні комуністичні режими. У нас це поки що трансформується у декомунізацію. Якби це не тормозилось, то вже давно можна було б і на території України остудити голови «разухарившихся тетушек и бабушек» за спиною яких так зручно ховаються нібито пацифісти і «иже с ними» донбаські бойовики п'ятої колони.
А якщо знову повернутись до основної теми допису(а не опусу), то це могло б стосуватися ще одного камінця спотикання – так званої прозорості і системи оцінювання якості творів, які інколи діють, як червона ганчірка на бика. Як на мене, то прозорість поезії має визначатись не співвідношенням голосних і приголосних, а співмірністю словесної води і руди, розчиненій у ній, із виключенням того, що плаває на поверхні. На жаль, математика цього робити не вміє так само як і безсила фіксувати реальні рейтинги авторів, які нібито формуються самим автором, а насправді залежать від прихованої самодіяльності того ж самого дурня з ініціативою.
Не думаю, що кожен із творів має бути взірцем неповторності і одночасно еталоном для наслідування, як того – кому тільки не бажається. Інколи, аналізуючи для себе вірші-метелики, не знаходжу в них чогось нового, що вразило б, як раніше, на тлі одноманітності. Ніби все на місці, але як у тої жінки грузина, яка мудра, але потім. Буває важко пропустити через серце одночасно непомірну кількість метафористики з усіх можливих історичних і побутових джерел. Не вражають і космічні масштаби, за які беруться окремі поети. Живемо у паралельних світах. І того, й іншого вистачає у кожного з нас, але у більшості – дозовано. Краще думати, ніж видумувати неоднозначні словеса для самозадоволення. Тоді й не буде виникати асоціацій із кисельовським кліше, – «что ни рожа, то Сережа». І не буде болісно від пафосного патріотизму зі сльозою на очах, коли між рядків, хочеш того чи ні, прочитується байдужість, пацифізм, а то і відвертий пофігізм, даруйте на необережному слові. Найкоротше резюме сказаного – не вірю я поезії Янусів.
Нехай мене пробачать писаки і читаки із гіпертрофованим самолюбством. Я поставив тільки приблизний діагноз хвороби, що називається совковістю, але знаю, що цю хворобу можна вилікувати інколи пілюлями, а деколи і «клізмою».
Підкреслюю, що я висловив думки з позиції дилетанта-аматора і зайвих ярликів чіпляти мені не потрібно. Достатньо бравого солдата Швейка, якому тут ніхто не заважає, так само як і він нікого не бажає тут образити.
Було б непогано почути думку професіоналів відносно поставлених питань без претензій на істину в останній інстанції. Не бажаю встрявати в неконструктивну суперечку з емоціонально неврівноваженими особами.
08.2015
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію