Зимовий день. Мороз був на Подолі,
І люди йшли, і час ішов поволі.
Я по Андріївському вгору піднялась.
Холодний вітер дув мені в обличчя,
На цьому спуску причаїлась вічність
І з сірим небом мовчки обнялась.

Я опинилася в тринадцятім будинку,
Де затишно і тепло навіть взимку,
Там долі перетнулися й світи.
Там всюди біло: за вікном і в домі,
Мені здалося все таким знайомим –
Старі ці стіни, піч, кватирка і сніги.

А ще стара закопчена ікона,
Різдво, Олена, молитви, поклони,
Війна, Най-Турс, Миколка, Олексій…
Згадався сніг і постріли гармати,
І рік сімнадцятий, і Тальберг й зрада…
Мінялись спогади малюнком на вікні.

Ось-ось в кімнату зайде Ларіон
І пляшка розіб’ється, зникне сон,
А за стіною Турбіни п’ють чай.
Все, як раніше. І Булгаков в кабінеті,
На вулиці блиснули еполети,
А на столі оплавлена свіча.

Я побувала у Булгакова будинку.
Я зазирнула в дім лиш на хвилинку,
А пробула, мабуть, там декілька годин.
Мені здалось, це більше, ніж квартира,
Там два світи зливаються в єдиний,
І час стоїть - ні шуму, ані змін.

Там жив митець. І він творив в тих стінах
В епоху страху, при тотальні змінах,
Але не згас. Порив його не вщух.
Мені здалось, Булгаков не вмирав,
Він був так близько, з вітром щось шептав…
В будинку тім його безсмертний дух.

З вікна квартири видно рідне місто
І стару церкву, що стоїть врочисто.
І кожен камінь пам’ятає тут митця.
Його герої бродять на Подолі,
Їх не забудуть, як і автора, ніколи,
Бо не буває класиці кінця.
06.12.14