Щасливо пірнаю у темряву,
яка рафінує вулиці,
що одразу неначе ширшають,
позбавлені денної тисняви.
А, оскільки пустот абсолютних
не буває, – асфальтовим руслом
уливається безліч звуків,
несумісних із денним світлом.
Кожен кущ випростовує крила.
Кожна лавка старого парку
потирає затерплі коліна.
І за кожним гарячим вікном
знахабніло пульсує приватність…
І, закохана в метаморфози,
я й собі починаю співати
уголос. Але сьогодні
мені наснилась самотність:
ніби я йду крізь бузкову ніч,
а кроки чиїсь позаду
жаско бентежать. Враз холодок
перебрав на шиї моїй хребці
вузлуватими пальцями.
Тут я згадала, що часто в снах
бракує певності у ногах,
марою стриножених. Навіть крик
не витиснути назовні…
Тремтіла, шукаючи в сумці ключ:
чи вистачить цих кількасот секунд
щоб втрапить у темний отвір?
Прокинулась (не одімкнувши дверей),
лежала щаслива хоч з того,
що досі не всі із амін самоти
впритул і взаправжки я бачила…
2010р.