
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ігор Шоха (1947) /
Поеми
Підсумки-15
І
Мене і people іще шанує,
великі сери і месьє,
а я нікому не дарую,
якщо охаюють моє.
Одне дивує, інше лає,
що не згорає купина.
А я із теми не злізаю,
коли черпаю аж до дна.
Усі очікують нового,
ну, тобто – року і вистав.
А я своє не доказав
уже на фініші старого.
ІІ
Є чукачабра у тайзі
із бімбою на пузі,
в Китаї – на одній нозі,
а друга – у Союзі.
Пащекувата звірина,
облізла і обдерта.
Але годує ще війна
приречену до смерті.
Ще і очей не продере,
а дивиться у небо.
Вона у пекло забере
усе живе до себе.
Її мізерний шалапут
вже сіркою воняє.
Лякає, що усім капут.
Адольфа доганяє.
І жирьопіють не дарма
задорні кулінари,
за ким ридає Колима,
а хочуть на Канари.
Шути, бояри і жуки,
невиїзні персони,
лакеї і бойовики,
гурони і нерони,
у Думі дами де-не-де…,
оті, що золоте біде
освоїли на Раші...
і натуральне па-де-де,
і не біда як упаде́,
і переб’є параші.
Освоїли усю тайгу
ракети і гармати.
Попи, дімо́ни і шойгу
готові воювати.
У кого шкуру не зніме
плюгаве і рахітне?
Але й повія не пойме,
чому воно помітне –
як непутяще реноме…,
як у селі кіно німе…,
як жовте і блакитне…
Але яке би не було
у цього карлика хелло,
подохне у екстазі.
Немає Раші у Русі,
тому опиняться усі
в Європі… У Гаазі.
ІІІ
Чи то їду по Києву я,
чи трамбую себе у вагоні,
постає Україна моя
у юрмі, на майдані, пероні.
В Україні орудує зло.
На Росії готові до бою.
Революції, як не було.
Тільки й того, що віє війною.
У минуле нема вороття
і теперішнє – пісня собача.
Доживаємо прісне життя,
бо скоромне по радіо бачать.
Ну і що за народ ми такий,
що не має ні щастя, ні долі?
Де очільник його бойовий?
Де гаранти свободи і волі?
Ллється кров на млини ворогів,
І юрба розкидає каміння.
Донкіхотам – не до вітряків,
поки лопає їхнє терпіння.
І співається пісня стара,
і хоча усе менше овацій,
вистачає нових декорацій.
Наступає уроча пора.
Під орудою правди й добра
виявляються місії націй.
IV
І я такий же, як усі,
у кого зайвого немає.
Я усміхаюсь до сусід
і на узлісся поглядаю.
Бо і такі вовцюги є,
що й руку боязно подати.
Таке буяє житіє,
що – я́к би не спалили хату.
І око жадібне здаля
шукає, що лежить погано.
А у хороми глитая
ніяка влада не загляне.
У мармурі – оази плес,
у лісі – корти, б'ють фонтани,
п'є воду пес, а он балбес
чіпляє кобуру нагана.
Линяє жовте і блакить
над енергетикою боса.
А там, де вілла майорить,
і миша не просуне носа.
І не боїться Карабас,
коли украдене ховає
у не один таємний лаз,
у лігво ситого бабая.
О буратіни-буржуї,
дрібні і крупні – все єдино
і у норі, і поза тином.
Ви й з прапорами – холуї.
Ховайте нутрощі свої,
та не ховайте Україну.
V
У мене є ще невід'ємне право
віддати все на цілі житія.
Але я знаю, що у час лукавий
за мій рахунок виживе держава.
А знаєте, як виживаю я?
А я годую кожну підлу владу
і економлю всі мої роки
на їжі, на воді, на дупі заду.
І що? І за́ що? І чого це ради
моє жують щурі і пацюки?
Не лицаря я бачу, а хапугу,
хоча не заглядаю у досьє.
Твоє лукаве, – ні пера, ні пуху, –
не додає мені до сили духу –
одне єдине, що і є моє.
Я не бажаю торби і субсидій.
Я не лінивий і не інвалід,
і не краду із миски у сусід
ані форелі, ні ікри,ні мідій...
У мене є ще сало на обід.
І ви мені сідаєте на шию.
Сотаєте по нитці на жупан
і не один у мене торбу виїв.
Хіба у мене у кишені Київ?
Хіба мене пасе ординський хан?
Хіба не ви украли і надію,
і перемогу, і таємну мрію –
себе пізнати у саду пісень?
Хіба не я тебе у люди вивів
із мародера? Цить – ані телень.
І не чіпай моє, бо я посивів,
щоб гідно йти у найчорніший день.
VI
Минає ера суду цього світу.
Лишається ридати …і радіти,
що є куди діватись у селі,
у місті, у розгойданій колисці,
аби не почуватися у клітці
на нами окупованій землі.
Живемо як герої єралашу.
і кричимо, – рятуйте душі наші,
якщо одне кусає, інше – б'є.
А може за ніщо іти не гоже?
А раптом і ніщо не допоможе,
коли моє у ворога своє?
І на кебету нічого пеняти.
Іде капутя – треба воювати.
Інакше і своє стає чуже.
Ще нації немає як такої,
але якщо готується до бою,
то і її фортуна береже.
Пов’язані кривавою різнею,
готують плаху, Господи, прости,
осатанілі світові кати.
І лобне місце біля мавзолею
лишається голгофою тією,
де ще чекають меншого брати.
Брати великі і злодії «старші»,
не накликайте гніву у села,
яке годує і стоїть на стражі.
І пам’ятайте, палені до тла, –
немає Раші, то й немає зла,
немає зла, тоді не буде й Раші,
ні нашого, ні їхнього козла.
……………………………………….
Ой надоїли – і свої, і наші…
Село пасеться на зеленій паші
і випускає пару із котла
гібридної любові до воняші.
2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Підсумки-15
« Азмъ есмь...»
Глас вопіющого
(анти-поема)І
Мене і people іще шанує,
великі сери і месьє,
а я нікому не дарую,
якщо охаюють моє.
Одне дивує, інше лає,
що не згорає купина.
А я із теми не злізаю,
коли черпаю аж до дна.
Усі очікують нового,
ну, тобто – року і вистав.
А я своє не доказав
уже на фініші старого.
ІІ
Є чукачабра у тайзі
із бімбою на пузі,
в Китаї – на одній нозі,
а друга – у Союзі.
Пащекувата звірина,
облізла і обдерта.
Але годує ще війна
приречену до смерті.
Ще і очей не продере,
а дивиться у небо.
Вона у пекло забере
усе живе до себе.
Її мізерний шалапут
вже сіркою воняє.
Лякає, що усім капут.
Адольфа доганяє.
І жирьопіють не дарма
задорні кулінари,
за ким ридає Колима,
а хочуть на Канари.
Шути, бояри і жуки,
невиїзні персони,
лакеї і бойовики,
гурони і нерони,
у Думі дами де-не-де…,
оті, що золоте біде
освоїли на Раші...
і натуральне па-де-де,
і не біда як упаде́,
і переб’є параші.
Освоїли усю тайгу
ракети і гармати.
Попи, дімо́ни і шойгу
готові воювати.
У кого шкуру не зніме
плюгаве і рахітне?
Але й повія не пойме,
чому воно помітне –
як непутяще реноме…,
як у селі кіно німе…,
як жовте і блакитне…
Але яке би не було
у цього карлика хелло,
подохне у екстазі.
Немає Раші у Русі,
тому опиняться усі
в Європі… У Гаазі.
ІІІ
Чи то їду по Києву я,
чи трамбую себе у вагоні,
постає Україна моя
у юрмі, на майдані, пероні.
В Україні орудує зло.
На Росії готові до бою.
Революції, як не було.
Тільки й того, що віє війною.
У минуле нема вороття
і теперішнє – пісня собача.
Доживаємо прісне життя,
бо скоромне по радіо бачать.
Ну і що за народ ми такий,
що не має ні щастя, ні долі?
Де очільник його бойовий?
Де гаранти свободи і волі?
Ллється кров на млини ворогів,
І юрба розкидає каміння.
Донкіхотам – не до вітряків,
поки лопає їхнє терпіння.
І співається пісня стара,
і хоча усе менше овацій,
вистачає нових декорацій.
Наступає уроча пора.
Під орудою правди й добра
виявляються місії націй.
IV
І я такий же, як усі,
у кого зайвого немає.
Я усміхаюсь до сусід
і на узлісся поглядаю.
Бо і такі вовцюги є,
що й руку боязно подати.
Таке буяє житіє,
що – я́к би не спалили хату.
І око жадібне здаля
шукає, що лежить погано.
А у хороми глитая
ніяка влада не загляне.
У мармурі – оази плес,
у лісі – корти, б'ють фонтани,
п'є воду пес, а он балбес
чіпляє кобуру нагана.
Линяє жовте і блакить
над енергетикою боса.
А там, де вілла майорить,
і миша не просуне носа.
І не боїться Карабас,
коли украдене ховає
у не один таємний лаз,
у лігво ситого бабая.
О буратіни-буржуї,
дрібні і крупні – все єдино
і у норі, і поза тином.
Ви й з прапорами – холуї.
Ховайте нутрощі свої,
та не ховайте Україну.
V
У мене є ще невід'ємне право
віддати все на цілі житія.
Але я знаю, що у час лукавий
за мій рахунок виживе держава.
А знаєте, як виживаю я?
А я годую кожну підлу владу
і економлю всі мої роки
на їжі, на воді, на дупі заду.
І що? І за́ що? І чого це ради
моє жують щурі і пацюки?
Не лицаря я бачу, а хапугу,
хоча не заглядаю у досьє.
Твоє лукаве, – ні пера, ні пуху, –
не додає мені до сили духу –
одне єдине, що і є моє.
Я не бажаю торби і субсидій.
Я не лінивий і не інвалід,
і не краду із миски у сусід
ані форелі, ні ікри,ні мідій...
У мене є ще сало на обід.
І ви мені сідаєте на шию.
Сотаєте по нитці на жупан
і не один у мене торбу виїв.
Хіба у мене у кишені Київ?
Хіба мене пасе ординський хан?
Хіба не ви украли і надію,
і перемогу, і таємну мрію –
себе пізнати у саду пісень?
Хіба не я тебе у люди вивів
із мародера? Цить – ані телень.
І не чіпай моє, бо я посивів,
щоб гідно йти у найчорніший день.
VI
Минає ера суду цього світу.
Лишається ридати …і радіти,
що є куди діватись у селі,
у місті, у розгойданій колисці,
аби не почуватися у клітці
на нами окупованій землі.
Живемо як герої єралашу.
і кричимо, – рятуйте душі наші,
якщо одне кусає, інше – б'є.
А може за ніщо іти не гоже?
А раптом і ніщо не допоможе,
коли моє у ворога своє?
І на кебету нічого пеняти.
Іде капутя – треба воювати.
Інакше і своє стає чуже.
Ще нації немає як такої,
але якщо готується до бою,
то і її фортуна береже.
Пов’язані кривавою різнею,
готують плаху, Господи, прости,
осатанілі світові кати.
І лобне місце біля мавзолею
лишається голгофою тією,
де ще чекають меншого брати.
Брати великі і злодії «старші»,
не накликайте гніву у села,
яке годує і стоїть на стражі.
І пам’ятайте, палені до тла, –
немає Раші, то й немає зла,
немає зла, тоді не буде й Раші,
ні нашого, ні їхнього козла.
……………………………………….
Ой надоїли – і свої, і наші…
Село пасеться на зеленій паші
і випускає пару із котла
гібридної любові до воняші.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію