Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Шоха (1947) /
Поеми
Підсумки-15
І
Мене і people іще шанує,
великі сери і месьє,
а я нікому не дарую,
якщо охаюють моє.
Одне дивує, інше лає,
що не згорає купина.
А я із теми не злізаю,
коли черпаю аж до дна.
Усі очікують нового,
ну, тобто – року і вистав.
А я своє не доказав
уже на фініші старого.
ІІ
Є чукачабра у тайзі
із бімбою на пузі,
в Китаї – на одній нозі,
а друга – у Союзі.
Пащекувата звірина,
облізла і обдерта.
Але годує ще війна
приречену до смерті.
Ще і очей не продере,
а дивиться у небо.
Вона у пекло забере
усе живе до себе.
Її мізерний шалапут
вже сіркою воняє.
Лякає, що усім капут.
Адольфа доганяє.
І жирьопіють не дарма
задорні кулінари,
за ким ридає Колима,
а хочуть на Канари.
Шути, бояри і жуки,
невиїзні персони,
лакеї і бойовики,
гурони і нерони,
у Думі дами де-не-де…,
оті, що золоте біде
освоїли на Раші...
і натуральне па-де-де,
і не біда як упаде́,
і переб’є параші.
Освоїли усю тайгу
ракети і гармати.
Попи, дімо́ни і шойгу
готові воювати.
У кого шкуру не зніме
плюгаве і рахітне?
Але й повія не пойме,
чому воно помітне –
як непутяще реноме…,
як у селі кіно німе…,
як жовте і блакитне…
Але яке би не було
у цього карлика хелло,
подохне у екстазі.
Немає Раші у Русі,
тому опиняться усі
в Європі… У Гаазі.
ІІІ
Чи то їду по Києву я,
чи трамбую себе у вагоні,
постає Україна моя
у юрмі, на майдані, пероні.
В Україні орудує зло.
На Росії готові до бою.
Революції, як не було.
Тільки й того, що віє війною.
У минуле нема вороття
і теперішнє – пісня собача.
Доживаємо прісне життя,
бо скоромне по радіо бачать.
Ну і що за народ ми такий,
що не має ні щастя, ні долі?
Де очільник його бойовий?
Де гаранти свободи і волі?
Ллється кров на млини ворогів,
І юрба розкидає каміння.
Донкіхотам – не до вітряків,
поки лопає їхнє терпіння.
І співається пісня стара,
і хоча усе менше овацій,
вистачає нових декорацій.
Наступає уроча пора.
Під орудою правди й добра
виявляються місії націй.
IV
І я такий же, як усі,
у кого зайвого немає.
Я усміхаюсь до сусід
і на узлісся поглядаю.
Бо і такі вовцюги є,
що й руку боязно подати.
Таке буяє житіє,
що – я́к би не спалили хату.
І око жадібне здаля
шукає, що лежить погано.
А у хороми глитая
ніяка влада не загляне.
У мармурі – оази плес,
у лісі – корти, б'ють фонтани,
п'є воду пес, а он балбес
чіпляє кобуру нагана.
Линяє жовте і блакить
над енергетикою боса.
А там, де вілла майорить,
і миша не просуне носа.
І не боїться Карабас,
коли украдене ховає
у не один таємний лаз,
у лігво ситого бабая.
О буратіни-буржуї,
дрібні і крупні – все єдино
і у норі, і поза тином.
Ви й з прапорами – холуї.
Ховайте нутрощі свої,
та не ховайте Україну.
V
У мене є ще невід'ємне право
віддати все на цілі житія.
Але я знаю, що у час лукавий
за мій рахунок виживе держава.
А знаєте, як виживаю я?
А я годую кожну підлу владу
і економлю всі мої роки
на їжі, на воді, на дупі заду.
І що? І за́ що? І чого це ради
моє жують щурі і пацюки?
Не лицаря я бачу, а хапугу,
хоча не заглядаю у досьє.
Твоє лукаве, – ні пера, ні пуху, –
не додає мені до сили духу –
одне єдине, що і є моє.
Я не бажаю торби і субсидій.
Я не лінивий і не інвалід,
і не краду із миски у сусід
ані форелі, ні ікри,ні мідій...
У мене є ще сало на обід.
І ви мені сідаєте на шию.
Сотаєте по нитці на жупан
і не один у мене торбу виїв.
Хіба у мене у кишені Київ?
Хіба мене пасе ординський хан?
Хіба не ви украли і надію,
і перемогу, і таємну мрію –
себе пізнати у саду пісень?
Хіба не я тебе у люди вивів
із мародера? Цить – ані телень.
І не чіпай моє, бо я посивів,
щоб гідно йти у найчорніший день.
VI
Минає ера суду цього світу.
Лишається ридати …і радіти,
що є куди діватись у селі,
у місті, у розгойданій колисці,
аби не почуватися у клітці
на нами окупованій землі.
Живемо як герої єралашу.
і кричимо, – рятуйте душі наші,
якщо одне кусає, інше – б'є.
А може за ніщо іти не гоже?
А раптом і ніщо не допоможе,
коли моє у ворога своє?
І на кебету нічого пеняти.
Іде капутя – треба воювати.
Інакше і своє стає чуже.
Ще нації немає як такої,
але якщо готується до бою,
то і її фортуна береже.
Пов’язані кривавою різнею,
готують плаху, Господи, прости,
осатанілі світові кати.
І лобне місце біля мавзолею
лишається голгофою тією,
де ще чекають меншого брати.
Брати великі і злодії «старші»,
не накликайте гніву у села,
яке годує і стоїть на стражі.
І пам’ятайте, палені до тла, –
немає Раші, то й немає зла,
немає зла, тоді не буде й Раші,
ні нашого, ні їхнього козла.
……………………………………….
Ой надоїли – і свої, і наші…
Село пасеться на зеленій паші
і випускає пару із котла
гібридної любові до воняші.
2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Підсумки-15
« Азмъ есмь...»
Глас вопіющого
(анти-поема)І
Мене і people іще шанує,
великі сери і месьє,
а я нікому не дарую,
якщо охаюють моє.
Одне дивує, інше лає,
що не згорає купина.
А я із теми не злізаю,
коли черпаю аж до дна.
Усі очікують нового,
ну, тобто – року і вистав.
А я своє не доказав
уже на фініші старого.
ІІ
Є чукачабра у тайзі
із бімбою на пузі,
в Китаї – на одній нозі,
а друга – у Союзі.
Пащекувата звірина,
облізла і обдерта.
Але годує ще війна
приречену до смерті.
Ще і очей не продере,
а дивиться у небо.
Вона у пекло забере
усе живе до себе.
Її мізерний шалапут
вже сіркою воняє.
Лякає, що усім капут.
Адольфа доганяє.
І жирьопіють не дарма
задорні кулінари,
за ким ридає Колима,
а хочуть на Канари.
Шути, бояри і жуки,
невиїзні персони,
лакеї і бойовики,
гурони і нерони,
у Думі дами де-не-де…,
оті, що золоте біде
освоїли на Раші...
і натуральне па-де-де,
і не біда як упаде́,
і переб’є параші.
Освоїли усю тайгу
ракети і гармати.
Попи, дімо́ни і шойгу
готові воювати.
У кого шкуру не зніме
плюгаве і рахітне?
Але й повія не пойме,
чому воно помітне –
як непутяще реноме…,
як у селі кіно німе…,
як жовте і блакитне…
Але яке би не було
у цього карлика хелло,
подохне у екстазі.
Немає Раші у Русі,
тому опиняться усі
в Європі… У Гаазі.
ІІІ
Чи то їду по Києву я,
чи трамбую себе у вагоні,
постає Україна моя
у юрмі, на майдані, пероні.
В Україні орудує зло.
На Росії готові до бою.
Революції, як не було.
Тільки й того, що віє війною.
У минуле нема вороття
і теперішнє – пісня собача.
Доживаємо прісне життя,
бо скоромне по радіо бачать.
Ну і що за народ ми такий,
що не має ні щастя, ні долі?
Де очільник його бойовий?
Де гаранти свободи і волі?
Ллється кров на млини ворогів,
І юрба розкидає каміння.
Донкіхотам – не до вітряків,
поки лопає їхнє терпіння.
І співається пісня стара,
і хоча усе менше овацій,
вистачає нових декорацій.
Наступає уроча пора.
Під орудою правди й добра
виявляються місії націй.
IV
І я такий же, як усі,
у кого зайвого немає.
Я усміхаюсь до сусід
і на узлісся поглядаю.
Бо і такі вовцюги є,
що й руку боязно подати.
Таке буяє житіє,
що – я́к би не спалили хату.
І око жадібне здаля
шукає, що лежить погано.
А у хороми глитая
ніяка влада не загляне.
У мармурі – оази плес,
у лісі – корти, б'ють фонтани,
п'є воду пес, а он балбес
чіпляє кобуру нагана.
Линяє жовте і блакить
над енергетикою боса.
А там, де вілла майорить,
і миша не просуне носа.
І не боїться Карабас,
коли украдене ховає
у не один таємний лаз,
у лігво ситого бабая.
О буратіни-буржуї,
дрібні і крупні – все єдино
і у норі, і поза тином.
Ви й з прапорами – холуї.
Ховайте нутрощі свої,
та не ховайте Україну.
V
У мене є ще невід'ємне право
віддати все на цілі житія.
Але я знаю, що у час лукавий
за мій рахунок виживе держава.
А знаєте, як виживаю я?
А я годую кожну підлу владу
і економлю всі мої роки
на їжі, на воді, на дупі заду.
І що? І за́ що? І чого це ради
моє жують щурі і пацюки?
Не лицаря я бачу, а хапугу,
хоча не заглядаю у досьє.
Твоє лукаве, – ні пера, ні пуху, –
не додає мені до сили духу –
одне єдине, що і є моє.
Я не бажаю торби і субсидій.
Я не лінивий і не інвалід,
і не краду із миски у сусід
ані форелі, ні ікри,ні мідій...
У мене є ще сало на обід.
І ви мені сідаєте на шию.
Сотаєте по нитці на жупан
і не один у мене торбу виїв.
Хіба у мене у кишені Київ?
Хіба мене пасе ординський хан?
Хіба не ви украли і надію,
і перемогу, і таємну мрію –
себе пізнати у саду пісень?
Хіба не я тебе у люди вивів
із мародера? Цить – ані телень.
І не чіпай моє, бо я посивів,
щоб гідно йти у найчорніший день.
VI
Минає ера суду цього світу.
Лишається ридати …і радіти,
що є куди діватись у селі,
у місті, у розгойданій колисці,
аби не почуватися у клітці
на нами окупованій землі.
Живемо як герої єралашу.
і кричимо, – рятуйте душі наші,
якщо одне кусає, інше – б'є.
А може за ніщо іти не гоже?
А раптом і ніщо не допоможе,
коли моє у ворога своє?
І на кебету нічого пеняти.
Іде капутя – треба воювати.
Інакше і своє стає чуже.
Ще нації немає як такої,
але якщо готується до бою,
то і її фортуна береже.
Пов’язані кривавою різнею,
готують плаху, Господи, прости,
осатанілі світові кати.
І лобне місце біля мавзолею
лишається голгофою тією,
де ще чекають меншого брати.
Брати великі і злодії «старші»,
не накликайте гніву у села,
яке годує і стоїть на стражі.
І пам’ятайте, палені до тла, –
немає Раші, то й немає зла,
немає зла, тоді не буде й Раші,
ні нашого, ні їхнього козла.
……………………………………….
Ой надоїли – і свої, і наші…
Село пасеться на зеленій паші
і випускає пару із котла
гібридної любові до воняші.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
