Я кинув курити вчора зранку,
Відкинувши так останню ланку,
Що проводить міст між мною й суспільством,
Якого поглинуло зла обійстя,
Яке давно вже хворе і скоро помре,
Яке, мабуть, таким було завжди.
Воно із собою до ями тягне й мене,
До ями, в якій немає ні вогню, ні води,
Ні світла, ні темряви, ні простого повітря,
Ні тиші, ні шуму, ні справжньої влади віття,
Якої й так ніколи не було й ніде,
Яка померла ще до народження,
Якої ніколи вже не буде.
А ми й далі помиратимемо від переохолодження
Сердець, почуттів, душ, думок.
І не треба, панове, брехати собі.
Ми помремо від раку й інших хвороб.
І, власне, від своєї брехні.
Від брехні, в якій ми давно потонули,
Від брехні, яка набридла, якщо чесно,
Від брехні, про яку б ми забули.
Але так нечесно.

І ось, докуривши останню цигарку,
Допивши останню пляшку горілки,
Закличемо стареньку добру циганку,
Якій би просто подарували квіти,
Від якої б не слухали старих розмов
Про чоловіка, сім'ю, роботу, кохання,
Про пенсію, яку затримують знову і знов,
І, власне, про її пророкування.

2014