Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Ми назавжди відповідальні
«Ми назавжди відповідальні за тих, кого ми до себе приручили»,--написав Екзюпері. Але ті, хто приручив нас до себе, за нас не відповідають. Вони беруть нас у полон своєю незахищеністю. Вони так потребують нашої підтримки!
«О, якби не ти, я би взагалі не знала, що робити. Яке щастя, що в мене є така подруга!»--каже одна жінка іншій. «Ви мені—як рідна мати»,--каже друга.
Вони зустрічають нас після роботи, купляють щось по господарству, вишивають серветки і розповідають про свої проблеми, благально й запитливо дивлячись у вічі. Вони ревнують нас до інших. Вони запобігають перед нами, але роблять це з такою щирістю і відданістю, що ми починаємо їм вірити і дякувати небу за цю просту, добру, вірну душу, що трапилась нам у житті. «Це така рідкість тепер»,-- думаємо ми. Ми зустрічаємо із ними свята (вони образяться, якщо не з ними), їздимо до них у гості (вони від радості не знають, де нас посадити), але частіше бачимо їх у себе, біля себе, де вони стали необхідною частиною нашого буття, рятуючи нас від побутової шарпанини або самотності...
Раптом усе міняється. Щось трапляється у них, як правило— щось хороше, і вони вислизають із нашого життя так стрімко і впевнено, як колись увійшли, і так, що ми не можемо цьому повірити. Відтепер вони несуть усю послужливість свою туди, де нам немає місця. Приходять свята—їх не чути. Ви, які раніше думали про себе як про людину незалежну, раптом відчуваєте неспокій і пустку, яких раніше не знали. Вам не вистачає їхньої присутності, голосу, сміху. Якщо треба, ви ладні далі розплутувати для них їхні проблеми (вони ж казали, що ніколи не обійдуться без вас!), аби тільки вони озвались. Ви й незчулись, як самі виявились приручені—до них. Ви думаєте, що, мабуть, приділяли їм замало уваги і повинні перші подзвонити. У них гості або вони збираються в гості, і голос їхній—збуджений, веселий, такий знайомий! Вони вам чемно дякують за привітання, кажуть «і вам також»-- все так, як має бути, але чогось бракує...Немає метушливої радості від вашого дзвінка, тієї запопадливості, яка вам ніколи не була потрібна, але відсутність якої ви зараз з болем помічаєте. Є деяка легка відчуженість і ще—може, здалося?—щось трохи схоже на торжество. Ви думаєте, що цього не може бути, але приходять наступні свята, потім іще одні...Ви вперто дзвоните їм із своїми поздоровленнями, намагаючись говорити стримано і привітно—
не більше—щоб зберегти рештки гідності, і вони все так само чемно дякують вам, але самі не дзвонять. У них є своє життя, до якого ви не маєте ніякого відношення.
Може статися так, що ви потрапите у чорну смугу невдач і депресії, і дрібка емоційного заряду могла би відживити вас, і ви розпачливо будете чекати їх, чомусь саме їх, з їхньою спонтанною емоційністю, душевною відкритістю (вдаваною? щирою? не має значення!), яка колись приворожила вас—але вони не прийдуть. Ви для них уже поза дверима—у їхній душі не так багато місця. Не поможе й те, що ви будете перебирати в пам’яті усі епізоди вашої гарячої дружби—чи я щось не те сказала? чимось образила? За кожну свою провину ви ладні тричі перепросити їх, але провини немає, і в голові постає одне питання—хіба так буває? І ви самі собі не повірите, коли зрозумієте: буває.
Пройде ще багато часу, ви будете ходити, мов у тумані, зачудовані, спантеличені, здригаючись від кожного телефонного дзвінка, аж доки не почнете видужувати. Спочатку з’явиться гнів. У пам’яті яскраво постане початок вашої дружби, коли ви, тоді ще свобідна й незалежна, здивовано опиралися несподіваному шквалу пристрасної турботи, якою вас оглушила випадкова знайома, з якою вас звела інша, така ж випадкова знайома. Ви довго не сприймали усе це всерйоз, довго пробували провести межу між своїм життям і її, але врешті усе так перемішалось, переплуталось, ваші справи настільки стали її справами, що ви здалися і—повірили у її щире бажання стати частиною вашого життя.
І ось тепер вона вас покинула—без причин, без пояснень.Так, ніби нічого не сталося, ніби правил у житті немає. Ви почуваєтесь згвалтованою, приниженою. Ви думаєте, що якби вона тільки подзвонила, ви би сказали їй усе. Але що саме? За це не судять, це навіть не обговорюють. Якщо одна доросла людина входить в довіру до іншої , а потім стрімко змінює курс на протилежний —хто кому і що винен? Ось тільки ця ледь помітна і така незрозуміла зловтіха, це дивне торжество над тим, кого залишено...У світі дорослих не задають питання «за що?». У світі дорослих мовчки ковтають гіркоту і вдають, що нічого не сталося. У світі дорослих на запитання відповідають: «Так, ми колись дружили, але потім обставини нас розвели»,--і, можливо, самі в це вірять. Зрештою, хіба відсутність сумління не є своєрідною «обставиною»? А те, що ви самі собі надумали, коли вас заманювано співом на острів вічної дружби, нікого не обходить. Щоб не чути солодкого співу сирен, заліплюють вуха воском і прив’язуються до щогли.
Одного дня ви зустрінетесь у метро або на базарі. Можливо, вона навіть прийде із цікавості, почувши про вас якісь новини. Ви будете відповідати їй скупо, без подробиць, вона буде фальшиво сміятись і ховати очі, і ви раптом відчуєте в собі абсолютний спокій. Не буде ні образи, ні гніву, ні навіть гіркоти. Ви побачите, яка вона...звичайна-- із усім своїм кустарним арсеналом убогих пасток для ловитви людських сердець. Ви попрощаєтесь із нею байдуже, навіть з полегкістю, так ніколи й не відкривши їй свій тяжко засвоєний урок.
Оце й буде ваш день.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ми назавжди відповідальні
«Ми назавжди відповідальні за тих, кого ми до себе приручили»,--написав Екзюпері. Але ті, хто приручив нас до себе, за нас не відповідають. Вони беруть нас у полон своєю незахищеністю. Вони так потребують нашої підтримки!
«О, якби не ти, я би взагалі не знала, що робити. Яке щастя, що в мене є така подруга!»--каже одна жінка іншій. «Ви мені—як рідна мати»,--каже друга.
Вони зустрічають нас після роботи, купляють щось по господарству, вишивають серветки і розповідають про свої проблеми, благально й запитливо дивлячись у вічі. Вони ревнують нас до інших. Вони запобігають перед нами, але роблять це з такою щирістю і відданістю, що ми починаємо їм вірити і дякувати небу за цю просту, добру, вірну душу, що трапилась нам у житті. «Це така рідкість тепер»,-- думаємо ми. Ми зустрічаємо із ними свята (вони образяться, якщо не з ними), їздимо до них у гості (вони від радості не знають, де нас посадити), але частіше бачимо їх у себе, біля себе, де вони стали необхідною частиною нашого буття, рятуючи нас від побутової шарпанини або самотності...
Раптом усе міняється. Щось трапляється у них, як правило— щось хороше, і вони вислизають із нашого життя так стрімко і впевнено, як колись увійшли, і так, що ми не можемо цьому повірити. Відтепер вони несуть усю послужливість свою туди, де нам немає місця. Приходять свята—їх не чути. Ви, які раніше думали про себе як про людину незалежну, раптом відчуваєте неспокій і пустку, яких раніше не знали. Вам не вистачає їхньої присутності, голосу, сміху. Якщо треба, ви ладні далі розплутувати для них їхні проблеми (вони ж казали, що ніколи не обійдуться без вас!), аби тільки вони озвались. Ви й незчулись, як самі виявились приручені—до них. Ви думаєте, що, мабуть, приділяли їм замало уваги і повинні перші подзвонити. У них гості або вони збираються в гості, і голос їхній—збуджений, веселий, такий знайомий! Вони вам чемно дякують за привітання, кажуть «і вам також»-- все так, як має бути, але чогось бракує...Немає метушливої радості від вашого дзвінка, тієї запопадливості, яка вам ніколи не була потрібна, але відсутність якої ви зараз з болем помічаєте. Є деяка легка відчуженість і ще—може, здалося?—щось трохи схоже на торжество. Ви думаєте, що цього не може бути, але приходять наступні свята, потім іще одні...Ви вперто дзвоните їм із своїми поздоровленнями, намагаючись говорити стримано і привітно—
не більше—щоб зберегти рештки гідності, і вони все так само чемно дякують вам, але самі не дзвонять. У них є своє життя, до якого ви не маєте ніякого відношення.
Може статися так, що ви потрапите у чорну смугу невдач і депресії, і дрібка емоційного заряду могла би відживити вас, і ви розпачливо будете чекати їх, чомусь саме їх, з їхньою спонтанною емоційністю, душевною відкритістю (вдаваною? щирою? не має значення!), яка колись приворожила вас—але вони не прийдуть. Ви для них уже поза дверима—у їхній душі не так багато місця. Не поможе й те, що ви будете перебирати в пам’яті усі епізоди вашої гарячої дружби—чи я щось не те сказала? чимось образила? За кожну свою провину ви ладні тричі перепросити їх, але провини немає, і в голові постає одне питання—хіба так буває? І ви самі собі не повірите, коли зрозумієте: буває.
Пройде ще багато часу, ви будете ходити, мов у тумані, зачудовані, спантеличені, здригаючись від кожного телефонного дзвінка, аж доки не почнете видужувати. Спочатку з’явиться гнів. У пам’яті яскраво постане початок вашої дружби, коли ви, тоді ще свобідна й незалежна, здивовано опиралися несподіваному шквалу пристрасної турботи, якою вас оглушила випадкова знайома, з якою вас звела інша, така ж випадкова знайома. Ви довго не сприймали усе це всерйоз, довго пробували провести межу між своїм життям і її, але врешті усе так перемішалось, переплуталось, ваші справи настільки стали її справами, що ви здалися і—повірили у її щире бажання стати частиною вашого життя.
І ось тепер вона вас покинула—без причин, без пояснень.Так, ніби нічого не сталося, ніби правил у житті немає. Ви почуваєтесь згвалтованою, приниженою. Ви думаєте, що якби вона тільки подзвонила, ви би сказали їй усе. Але що саме? За це не судять, це навіть не обговорюють. Якщо одна доросла людина входить в довіру до іншої , а потім стрімко змінює курс на протилежний —хто кому і що винен? Ось тільки ця ледь помітна і така незрозуміла зловтіха, це дивне торжество над тим, кого залишено...У світі дорослих не задають питання «за що?». У світі дорослих мовчки ковтають гіркоту і вдають, що нічого не сталося. У світі дорослих на запитання відповідають: «Так, ми колись дружили, але потім обставини нас розвели»,--і, можливо, самі в це вірять. Зрештою, хіба відсутність сумління не є своєрідною «обставиною»? А те, що ви самі собі надумали, коли вас заманювано співом на острів вічної дружби, нікого не обходить. Щоб не чути солодкого співу сирен, заліплюють вуха воском і прив’язуються до щогли.
Одного дня ви зустрінетесь у метро або на базарі. Можливо, вона навіть прийде із цікавості, почувши про вас якісь новини. Ви будете відповідати їй скупо, без подробиць, вона буде фальшиво сміятись і ховати очі, і ви раптом відчуєте в собі абсолютний спокій. Не буде ні образи, ні гніву, ні навіть гіркоти. Ви побачите, яка вона...звичайна-- із усім своїм кустарним арсеналом убогих пасток для ловитви людських сердець. Ви попрощаєтесь із нею байдуже, навіть з полегкістю, так ніколи й не відкривши їй свій тяжко засвоєний урок.
Оце й буде ваш день.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
