Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.23
15:16
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
2026.02.23
13:58
Зима тримає небо у полоні,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.
Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.
Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
2026.02.23
12:23
Частину серця, зіроньку душі
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь
2026.02.23
11:27
Я вийду на майдан, на велелюдний простір,
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки і страхи, як спалахи квилінь.
Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки і страхи, як спалахи квилінь.
Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не
2026.02.23
10:16
І
Весна розпочинається з калюж,
а далі... все в руці ентузіаста –
і проліски, і витинанки рясту,
але насправді хочемо чимдуж
оновлення осиротілих душ
у дусі правоти Екклезіаста.
Весна розпочинається з калюж,
а далі... все в руці ентузіаста –
і проліски, і витинанки рясту,
але насправді хочемо чимдуж
оновлення осиротілих душ
у дусі правоти Екклезіаста.
2026.02.23
07:30
Не знаю я шипи взялись відкіль.
І слово - чи зродилося у терні?
У закутках душі, де хмуро й темно,
Призначення і смак втрачає сіль.
То ж вибач. Не тримаючи образ
Зламати колючки і легко й просто.
І благодать Великоднього посту
І слово - чи зродилося у терні?
У закутках душі, де хмуро й темно,
Призначення і смак втрачає сіль.
То ж вибач. Не тримаючи образ
Зламати колючки і легко й просто.
І благодать Великоднього посту
2026.02.23
05:30
Це ж так треба любить Україну,
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
2026.02.22
21:14
Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
2026.02.22
21:00
Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
2026.02.22
15:39
Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
2026.02.22
14:23
Леонід Радін (1860-1900)
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
2026.02.22
14:08
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
2026.02.22
12:08
У подорожах дивних, безкінечних
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
2026.02.22
11:57
Поставим все це ми на паузу…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
2026.02.22
10:08
Нейлоновим пензлем малює любов —
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.
Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.
Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить
2026.02.22
06:58
Діти міряють калюжі
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Ми назавжди відповідальні
«Ми назавжди відповідальні за тих, кого ми до себе приручили»,--написав Екзюпері. Але ті, хто приручив нас до себе, за нас не відповідають. Вони беруть нас у полон своєю незахищеністю. Вони так потребують нашої підтримки!
«О, якби не ти, я би взагалі не знала, що робити. Яке щастя, що в мене є така подруга!»--каже одна жінка іншій. «Ви мені—як рідна мати»,--каже друга.
Вони зустрічають нас після роботи, купляють щось по господарству, вишивають серветки і розповідають про свої проблеми, благально й запитливо дивлячись у вічі. Вони ревнують нас до інших. Вони запобігають перед нами, але роблять це з такою щирістю і відданістю, що ми починаємо їм вірити і дякувати небу за цю просту, добру, вірну душу, що трапилась нам у житті. «Це така рідкість тепер»,-- думаємо ми. Ми зустрічаємо із ними свята (вони образяться, якщо не з ними), їздимо до них у гості (вони від радості не знають, де нас посадити), але частіше бачимо їх у себе, біля себе, де вони стали необхідною частиною нашого буття, рятуючи нас від побутової шарпанини або самотності...
Раптом усе міняється. Щось трапляється у них, як правило— щось хороше, і вони вислизають із нашого життя так стрімко і впевнено, як колись увійшли, і так, що ми не можемо цьому повірити. Відтепер вони несуть усю послужливість свою туди, де нам немає місця. Приходять свята—їх не чути. Ви, які раніше думали про себе як про людину незалежну, раптом відчуваєте неспокій і пустку, яких раніше не знали. Вам не вистачає їхньої присутності, голосу, сміху. Якщо треба, ви ладні далі розплутувати для них їхні проблеми (вони ж казали, що ніколи не обійдуться без вас!), аби тільки вони озвались. Ви й незчулись, як самі виявились приручені—до них. Ви думаєте, що, мабуть, приділяли їм замало уваги і повинні перші подзвонити. У них гості або вони збираються в гості, і голос їхній—збуджений, веселий, такий знайомий! Вони вам чемно дякують за привітання, кажуть «і вам також»-- все так, як має бути, але чогось бракує...Немає метушливої радості від вашого дзвінка, тієї запопадливості, яка вам ніколи не була потрібна, але відсутність якої ви зараз з болем помічаєте. Є деяка легка відчуженість і ще—може, здалося?—щось трохи схоже на торжество. Ви думаєте, що цього не може бути, але приходять наступні свята, потім іще одні...Ви вперто дзвоните їм із своїми поздоровленнями, намагаючись говорити стримано і привітно—
не більше—щоб зберегти рештки гідності, і вони все так само чемно дякують вам, але самі не дзвонять. У них є своє життя, до якого ви не маєте ніякого відношення.
Може статися так, що ви потрапите у чорну смугу невдач і депресії, і дрібка емоційного заряду могла би відживити вас, і ви розпачливо будете чекати їх, чомусь саме їх, з їхньою спонтанною емоційністю, душевною відкритістю (вдаваною? щирою? не має значення!), яка колись приворожила вас—але вони не прийдуть. Ви для них уже поза дверима—у їхній душі не так багато місця. Не поможе й те, що ви будете перебирати в пам’яті усі епізоди вашої гарячої дружби—чи я щось не те сказала? чимось образила? За кожну свою провину ви ладні тричі перепросити їх, але провини немає, і в голові постає одне питання—хіба так буває? І ви самі собі не повірите, коли зрозумієте: буває.
Пройде ще багато часу, ви будете ходити, мов у тумані, зачудовані, спантеличені, здригаючись від кожного телефонного дзвінка, аж доки не почнете видужувати. Спочатку з’явиться гнів. У пам’яті яскраво постане початок вашої дружби, коли ви, тоді ще свобідна й незалежна, здивовано опиралися несподіваному шквалу пристрасної турботи, якою вас оглушила випадкова знайома, з якою вас звела інша, така ж випадкова знайома. Ви довго не сприймали усе це всерйоз, довго пробували провести межу між своїм життям і її, але врешті усе так перемішалось, переплуталось, ваші справи настільки стали її справами, що ви здалися і—повірили у її щире бажання стати частиною вашого життя.
І ось тепер вона вас покинула—без причин, без пояснень.Так, ніби нічого не сталося, ніби правил у житті немає. Ви почуваєтесь згвалтованою, приниженою. Ви думаєте, що якби вона тільки подзвонила, ви би сказали їй усе. Але що саме? За це не судять, це навіть не обговорюють. Якщо одна доросла людина входить в довіру до іншої , а потім стрімко змінює курс на протилежний —хто кому і що винен? Ось тільки ця ледь помітна і така незрозуміла зловтіха, це дивне торжество над тим, кого залишено...У світі дорослих не задають питання «за що?». У світі дорослих мовчки ковтають гіркоту і вдають, що нічого не сталося. У світі дорослих на запитання відповідають: «Так, ми колись дружили, але потім обставини нас розвели»,--і, можливо, самі в це вірять. Зрештою, хіба відсутність сумління не є своєрідною «обставиною»? А те, що ви самі собі надумали, коли вас заманювано співом на острів вічної дружби, нікого не обходить. Щоб не чути солодкого співу сирен, заліплюють вуха воском і прив’язуються до щогли.
Одного дня ви зустрінетесь у метро або на базарі. Можливо, вона навіть прийде із цікавості, почувши про вас якісь новини. Ви будете відповідати їй скупо, без подробиць, вона буде фальшиво сміятись і ховати очі, і ви раптом відчуєте в собі абсолютний спокій. Не буде ні образи, ні гніву, ні навіть гіркоти. Ви побачите, яка вона...звичайна-- із усім своїм кустарним арсеналом убогих пасток для ловитви людських сердець. Ви попрощаєтесь із нею байдуже, навіть з полегкістю, так ніколи й не відкривши їй свій тяжко засвоєний урок.
Оце й буде ваш день.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ми назавжди відповідальні
«Ми назавжди відповідальні за тих, кого ми до себе приручили»,--написав Екзюпері. Але ті, хто приручив нас до себе, за нас не відповідають. Вони беруть нас у полон своєю незахищеністю. Вони так потребують нашої підтримки!
«О, якби не ти, я би взагалі не знала, що робити. Яке щастя, що в мене є така подруга!»--каже одна жінка іншій. «Ви мені—як рідна мати»,--каже друга.
Вони зустрічають нас після роботи, купляють щось по господарству, вишивають серветки і розповідають про свої проблеми, благально й запитливо дивлячись у вічі. Вони ревнують нас до інших. Вони запобігають перед нами, але роблять це з такою щирістю і відданістю, що ми починаємо їм вірити і дякувати небу за цю просту, добру, вірну душу, що трапилась нам у житті. «Це така рідкість тепер»,-- думаємо ми. Ми зустрічаємо із ними свята (вони образяться, якщо не з ними), їздимо до них у гості (вони від радості не знають, де нас посадити), але частіше бачимо їх у себе, біля себе, де вони стали необхідною частиною нашого буття, рятуючи нас від побутової шарпанини або самотності...
Раптом усе міняється. Щось трапляється у них, як правило— щось хороше, і вони вислизають із нашого життя так стрімко і впевнено, як колись увійшли, і так, що ми не можемо цьому повірити. Відтепер вони несуть усю послужливість свою туди, де нам немає місця. Приходять свята—їх не чути. Ви, які раніше думали про себе як про людину незалежну, раптом відчуваєте неспокій і пустку, яких раніше не знали. Вам не вистачає їхньої присутності, голосу, сміху. Якщо треба, ви ладні далі розплутувати для них їхні проблеми (вони ж казали, що ніколи не обійдуться без вас!), аби тільки вони озвались. Ви й незчулись, як самі виявились приручені—до них. Ви думаєте, що, мабуть, приділяли їм замало уваги і повинні перші подзвонити. У них гості або вони збираються в гості, і голос їхній—збуджений, веселий, такий знайомий! Вони вам чемно дякують за привітання, кажуть «і вам також»-- все так, як має бути, але чогось бракує...Немає метушливої радості від вашого дзвінка, тієї запопадливості, яка вам ніколи не була потрібна, але відсутність якої ви зараз з болем помічаєте. Є деяка легка відчуженість і ще—може, здалося?—щось трохи схоже на торжество. Ви думаєте, що цього не може бути, але приходять наступні свята, потім іще одні...Ви вперто дзвоните їм із своїми поздоровленнями, намагаючись говорити стримано і привітно—
не більше—щоб зберегти рештки гідності, і вони все так само чемно дякують вам, але самі не дзвонять. У них є своє життя, до якого ви не маєте ніякого відношення.
Може статися так, що ви потрапите у чорну смугу невдач і депресії, і дрібка емоційного заряду могла би відживити вас, і ви розпачливо будете чекати їх, чомусь саме їх, з їхньою спонтанною емоційністю, душевною відкритістю (вдаваною? щирою? не має значення!), яка колись приворожила вас—але вони не прийдуть. Ви для них уже поза дверима—у їхній душі не так багато місця. Не поможе й те, що ви будете перебирати в пам’яті усі епізоди вашої гарячої дружби—чи я щось не те сказала? чимось образила? За кожну свою провину ви ладні тричі перепросити їх, але провини немає, і в голові постає одне питання—хіба так буває? І ви самі собі не повірите, коли зрозумієте: буває.
Пройде ще багато часу, ви будете ходити, мов у тумані, зачудовані, спантеличені, здригаючись від кожного телефонного дзвінка, аж доки не почнете видужувати. Спочатку з’явиться гнів. У пам’яті яскраво постане початок вашої дружби, коли ви, тоді ще свобідна й незалежна, здивовано опиралися несподіваному шквалу пристрасної турботи, якою вас оглушила випадкова знайома, з якою вас звела інша, така ж випадкова знайома. Ви довго не сприймали усе це всерйоз, довго пробували провести межу між своїм життям і її, але врешті усе так перемішалось, переплуталось, ваші справи настільки стали її справами, що ви здалися і—повірили у її щире бажання стати частиною вашого життя.
І ось тепер вона вас покинула—без причин, без пояснень.Так, ніби нічого не сталося, ніби правил у житті немає. Ви почуваєтесь згвалтованою, приниженою. Ви думаєте, що якби вона тільки подзвонила, ви би сказали їй усе. Але що саме? За це не судять, це навіть не обговорюють. Якщо одна доросла людина входить в довіру до іншої , а потім стрімко змінює курс на протилежний —хто кому і що винен? Ось тільки ця ледь помітна і така незрозуміла зловтіха, це дивне торжество над тим, кого залишено...У світі дорослих не задають питання «за що?». У світі дорослих мовчки ковтають гіркоту і вдають, що нічого не сталося. У світі дорослих на запитання відповідають: «Так, ми колись дружили, але потім обставини нас розвели»,--і, можливо, самі в це вірять. Зрештою, хіба відсутність сумління не є своєрідною «обставиною»? А те, що ви самі собі надумали, коли вас заманювано співом на острів вічної дружби, нікого не обходить. Щоб не чути солодкого співу сирен, заліплюють вуха воском і прив’язуються до щогли.
Одного дня ви зустрінетесь у метро або на базарі. Можливо, вона навіть прийде із цікавості, почувши про вас якісь новини. Ви будете відповідати їй скупо, без подробиць, вона буде фальшиво сміятись і ховати очі, і ви раптом відчуєте в собі абсолютний спокій. Не буде ні образи, ні гніву, ні навіть гіркоти. Ви побачите, яка вона...звичайна-- із усім своїм кустарним арсеналом убогих пасток для ловитви людських сердець. Ви попрощаєтесь із нею байдуже, навіть з полегкістю, так ніколи й не відкривши їй свій тяжко засвоєний урок.
Оце й буде ваш день.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
