Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.09
13:21
Пробач, мій хороший, іще не готова
пірнути у вир недолугим дитям.
Пером не дописана ще передмова
до ветхозавітної книги життя.
Природи не випила смуток осінній,
на смак не пізнала наснагу жаги.
Проспали світанки давно треті півні,
завіяли сад хриз
пірнути у вир недолугим дитям.
Пером не дописана ще передмова
до ветхозавітної книги життя.
Природи не випила смуток осінній,
на смак не пізнала наснагу жаги.
Проспали світанки давно треті півні,
завіяли сад хриз
2026.09.09
12:53
«АХІЛЛЕС: Кров на вівтарі Стріловержця»
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
2026.09.09
12:31
Так не хоче мороз відступати
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
2026.09.09
12:01
Для меншої частки минулого серпня,
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
2026.09.09
08:50
Втікаємо — від поглядів байдужих круговерті,
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
2026.09.09
06:08
Ніжно і закохано дивлюся,
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
2026.09.09
01:17
Сопе і пише - все ніяк!
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
2026.09.09
00:44
Пілігрими із Хайфи до Умані
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
2026.09.08
21:50
Усе, що ухопиш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
2026.09.08
20:53
сни все не йдуть
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
2026.09.08
20:44
Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
2026.09.08
19:47
А пам’ять, як стара в селі криниця,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
2026.09.08
18:17
Київ поринув у дронову січ :
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
2026.09.08
17:31
Підібралася тишком осінь,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
2026.09.08
13:39
Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
2026.09.08
12:32
Чи є вона, та чакра повноти?
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Ми назавжди відповідальні
«Ми назавжди відповідальні за тих, кого ми до себе приручили»,--написав Екзюпері. Але ті, хто приручив нас до себе, за нас не відповідають. Вони беруть нас у полон своєю незахищеністю. Вони так потребують нашої підтримки!
«О, якби не ти, я би взагалі не знала, що робити. Яке щастя, що в мене є така подруга!»--каже одна жінка іншій. «Ви мені—як рідна мати»,--каже друга.
Вони зустрічають нас після роботи, купляють щось по господарству, вишивають серветки і розповідають про свої проблеми, благально й запитливо дивлячись у вічі. Вони ревнують нас до інших. Вони запобігають перед нами, але роблять це з такою щирістю і відданістю, що ми починаємо їм вірити і дякувати небу за цю просту, добру, вірну душу, що трапилась нам у житті. «Це така рідкість тепер»,-- думаємо ми. Ми зустрічаємо із ними свята (вони образяться, якщо не з ними), їздимо до них у гості (вони від радості не знають, де нас посадити), але частіше бачимо їх у себе, біля себе, де вони стали необхідною частиною нашого буття, рятуючи нас від побутової шарпанини або самотності...
Раптом усе міняється. Щось трапляється у них, як правило— щось хороше, і вони вислизають із нашого життя так стрімко і впевнено, як колись увійшли, і так, що ми не можемо цьому повірити. Відтепер вони несуть усю послужливість свою туди, де нам немає місця. Приходять свята—їх не чути. Ви, які раніше думали про себе як про людину незалежну, раптом відчуваєте неспокій і пустку, яких раніше не знали. Вам не вистачає їхньої присутності, голосу, сміху. Якщо треба, ви ладні далі розплутувати для них їхні проблеми (вони ж казали, що ніколи не обійдуться без вас!), аби тільки вони озвались. Ви й незчулись, як самі виявились приручені—до них. Ви думаєте, що, мабуть, приділяли їм замало уваги і повинні перші подзвонити. У них гості або вони збираються в гості, і голос їхній—збуджений, веселий, такий знайомий! Вони вам чемно дякують за привітання, кажуть «і вам також»-- все так, як має бути, але чогось бракує...Немає метушливої радості від вашого дзвінка, тієї запопадливості, яка вам ніколи не була потрібна, але відсутність якої ви зараз з болем помічаєте. Є деяка легка відчуженість і ще—може, здалося?—щось трохи схоже на торжество. Ви думаєте, що цього не може бути, але приходять наступні свята, потім іще одні...Ви вперто дзвоните їм із своїми поздоровленнями, намагаючись говорити стримано і привітно—
не більше—щоб зберегти рештки гідності, і вони все так само чемно дякують вам, але самі не дзвонять. У них є своє життя, до якого ви не маєте ніякого відношення.
Може статися так, що ви потрапите у чорну смугу невдач і депресії, і дрібка емоційного заряду могла би відживити вас, і ви розпачливо будете чекати їх, чомусь саме їх, з їхньою спонтанною емоційністю, душевною відкритістю (вдаваною? щирою? не має значення!), яка колись приворожила вас—але вони не прийдуть. Ви для них уже поза дверима—у їхній душі не так багато місця. Не поможе й те, що ви будете перебирати в пам’яті усі епізоди вашої гарячої дружби—чи я щось не те сказала? чимось образила? За кожну свою провину ви ладні тричі перепросити їх, але провини немає, і в голові постає одне питання—хіба так буває? І ви самі собі не повірите, коли зрозумієте: буває.
Пройде ще багато часу, ви будете ходити, мов у тумані, зачудовані, спантеличені, здригаючись від кожного телефонного дзвінка, аж доки не почнете видужувати. Спочатку з’явиться гнів. У пам’яті яскраво постане початок вашої дружби, коли ви, тоді ще свобідна й незалежна, здивовано опиралися несподіваному шквалу пристрасної турботи, якою вас оглушила випадкова знайома, з якою вас звела інша, така ж випадкова знайома. Ви довго не сприймали усе це всерйоз, довго пробували провести межу між своїм життям і її, але врешті усе так перемішалось, переплуталось, ваші справи настільки стали її справами, що ви здалися і—повірили у її щире бажання стати частиною вашого життя.
І ось тепер вона вас покинула—без причин, без пояснень.Так, ніби нічого не сталося, ніби правил у житті немає. Ви почуваєтесь згвалтованою, приниженою. Ви думаєте, що якби вона тільки подзвонила, ви би сказали їй усе. Але що саме? За це не судять, це навіть не обговорюють. Якщо одна доросла людина входить в довіру до іншої , а потім стрімко змінює курс на протилежний —хто кому і що винен? Ось тільки ця ледь помітна і така незрозуміла зловтіха, це дивне торжество над тим, кого залишено...У світі дорослих не задають питання «за що?». У світі дорослих мовчки ковтають гіркоту і вдають, що нічого не сталося. У світі дорослих на запитання відповідають: «Так, ми колись дружили, але потім обставини нас розвели»,--і, можливо, самі в це вірять. Зрештою, хіба відсутність сумління не є своєрідною «обставиною»? А те, що ви самі собі надумали, коли вас заманювано співом на острів вічної дружби, нікого не обходить. Щоб не чути солодкого співу сирен, заліплюють вуха воском і прив’язуються до щогли.
Одного дня ви зустрінетесь у метро або на базарі. Можливо, вона навіть прийде із цікавості, почувши про вас якісь новини. Ви будете відповідати їй скупо, без подробиць, вона буде фальшиво сміятись і ховати очі, і ви раптом відчуєте в собі абсолютний спокій. Не буде ні образи, ні гніву, ні навіть гіркоти. Ви побачите, яка вона...звичайна-- із усім своїм кустарним арсеналом убогих пасток для ловитви людських сердець. Ви попрощаєтесь із нею байдуже, навіть з полегкістю, так ніколи й не відкривши їй свій тяжко засвоєний урок.
Оце й буде ваш день.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ми назавжди відповідальні
«Ми назавжди відповідальні за тих, кого ми до себе приручили»,--написав Екзюпері. Але ті, хто приручив нас до себе, за нас не відповідають. Вони беруть нас у полон своєю незахищеністю. Вони так потребують нашої підтримки!
«О, якби не ти, я би взагалі не знала, що робити. Яке щастя, що в мене є така подруга!»--каже одна жінка іншій. «Ви мені—як рідна мати»,--каже друга.
Вони зустрічають нас після роботи, купляють щось по господарству, вишивають серветки і розповідають про свої проблеми, благально й запитливо дивлячись у вічі. Вони ревнують нас до інших. Вони запобігають перед нами, але роблять це з такою щирістю і відданістю, що ми починаємо їм вірити і дякувати небу за цю просту, добру, вірну душу, що трапилась нам у житті. «Це така рідкість тепер»,-- думаємо ми. Ми зустрічаємо із ними свята (вони образяться, якщо не з ними), їздимо до них у гості (вони від радості не знають, де нас посадити), але частіше бачимо їх у себе, біля себе, де вони стали необхідною частиною нашого буття, рятуючи нас від побутової шарпанини або самотності...
Раптом усе міняється. Щось трапляється у них, як правило— щось хороше, і вони вислизають із нашого життя так стрімко і впевнено, як колись увійшли, і так, що ми не можемо цьому повірити. Відтепер вони несуть усю послужливість свою туди, де нам немає місця. Приходять свята—їх не чути. Ви, які раніше думали про себе як про людину незалежну, раптом відчуваєте неспокій і пустку, яких раніше не знали. Вам не вистачає їхньої присутності, голосу, сміху. Якщо треба, ви ладні далі розплутувати для них їхні проблеми (вони ж казали, що ніколи не обійдуться без вас!), аби тільки вони озвались. Ви й незчулись, як самі виявились приручені—до них. Ви думаєте, що, мабуть, приділяли їм замало уваги і повинні перші подзвонити. У них гості або вони збираються в гості, і голос їхній—збуджений, веселий, такий знайомий! Вони вам чемно дякують за привітання, кажуть «і вам також»-- все так, як має бути, але чогось бракує...Немає метушливої радості від вашого дзвінка, тієї запопадливості, яка вам ніколи не була потрібна, але відсутність якої ви зараз з болем помічаєте. Є деяка легка відчуженість і ще—може, здалося?—щось трохи схоже на торжество. Ви думаєте, що цього не може бути, але приходять наступні свята, потім іще одні...Ви вперто дзвоните їм із своїми поздоровленнями, намагаючись говорити стримано і привітно—
не більше—щоб зберегти рештки гідності, і вони все так само чемно дякують вам, але самі не дзвонять. У них є своє життя, до якого ви не маєте ніякого відношення.
Може статися так, що ви потрапите у чорну смугу невдач і депресії, і дрібка емоційного заряду могла би відживити вас, і ви розпачливо будете чекати їх, чомусь саме їх, з їхньою спонтанною емоційністю, душевною відкритістю (вдаваною? щирою? не має значення!), яка колись приворожила вас—але вони не прийдуть. Ви для них уже поза дверима—у їхній душі не так багато місця. Не поможе й те, що ви будете перебирати в пам’яті усі епізоди вашої гарячої дружби—чи я щось не те сказала? чимось образила? За кожну свою провину ви ладні тричі перепросити їх, але провини немає, і в голові постає одне питання—хіба так буває? І ви самі собі не повірите, коли зрозумієте: буває.
Пройде ще багато часу, ви будете ходити, мов у тумані, зачудовані, спантеличені, здригаючись від кожного телефонного дзвінка, аж доки не почнете видужувати. Спочатку з’явиться гнів. У пам’яті яскраво постане початок вашої дружби, коли ви, тоді ще свобідна й незалежна, здивовано опиралися несподіваному шквалу пристрасної турботи, якою вас оглушила випадкова знайома, з якою вас звела інша, така ж випадкова знайома. Ви довго не сприймали усе це всерйоз, довго пробували провести межу між своїм життям і її, але врешті усе так перемішалось, переплуталось, ваші справи настільки стали її справами, що ви здалися і—повірили у її щире бажання стати частиною вашого життя.
І ось тепер вона вас покинула—без причин, без пояснень.Так, ніби нічого не сталося, ніби правил у житті немає. Ви почуваєтесь згвалтованою, приниженою. Ви думаєте, що якби вона тільки подзвонила, ви би сказали їй усе. Але що саме? За це не судять, це навіть не обговорюють. Якщо одна доросла людина входить в довіру до іншої , а потім стрімко змінює курс на протилежний —хто кому і що винен? Ось тільки ця ледь помітна і така незрозуміла зловтіха, це дивне торжество над тим, кого залишено...У світі дорослих не задають питання «за що?». У світі дорослих мовчки ковтають гіркоту і вдають, що нічого не сталося. У світі дорослих на запитання відповідають: «Так, ми колись дружили, але потім обставини нас розвели»,--і, можливо, самі в це вірять. Зрештою, хіба відсутність сумління не є своєрідною «обставиною»? А те, що ви самі собі надумали, коли вас заманювано співом на острів вічної дружби, нікого не обходить. Щоб не чути солодкого співу сирен, заліплюють вуха воском і прив’язуються до щогли.
Одного дня ви зустрінетесь у метро або на базарі. Можливо, вона навіть прийде із цікавості, почувши про вас якісь новини. Ви будете відповідати їй скупо, без подробиць, вона буде фальшиво сміятись і ховати очі, і ви раптом відчуєте в собі абсолютний спокій. Не буде ні образи, ні гніву, ні навіть гіркоти. Ви побачите, яка вона...звичайна-- із усім своїм кустарним арсеналом убогих пасток для ловитви людських сердець. Ви попрощаєтесь із нею байдуже, навіть з полегкістю, так ніколи й не відкривши їй свій тяжко засвоєний урок.
Оце й буде ваш день.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
