Значення життя однозначно перебільшують. Ну, б’ється твоє серце, дихаєш ти, а інколи орудуєш і більш гидкими фізіологічними процесами, і що з того? Під цей стукіт дні пролітають один за одним і все життя стає таким безцільним цоканням годинника. У віхах історії людства це цокання ледве гудітиме у вухах, та й то лише тоді, коли з’єднається в одне ціле з мільйонами собі подібних. Ось і виходить, що бути живим – не така вже й приваблива справа, щоб вихвалятися нею так часто. До того ж, якщо вже ти і маєш таку честь, щоб називати себе живим, то май честь і помирати.
Коли немовля закричало вперше, його серце не вдарилося об грудну клітку. Воно розпочало свій шлях, але живим не стало. От і жила собі така мертва людина. Людина-скеля, зроблена із каменю та сліз. Її серце не цокало, та чомусь відчувало більше, ніж цього зазвичай треба. І поки живі люди тікали від піску, що сипався їм на голови, перетворюючись при цьому на пил, скеля стояла собі серед цього піщаного моря, дивлячись на світ і відчуваючи його.
Стати частиною вічності набагато легше, коли ти зроблений із каміння, а не пилу, тож ці мертві люди ними і стають. І серед цокання годинників і шипіння пісків в історії видніються скелі – великі люди, але при цьому мертві. Серце не відстукує їм залишок часу, воно слугує для цілей зовсім інших. І дихають вони якось інакше. Але найбільше вони різняться саме тим, що будуть стояти там, у морі, поки все інше зникне зовсім. Мертві люди-скелі, що ніколи не зникнуть з історії, бо що вже мертве, померти не може…
2015