Життя не завжди пряма дорога. Інколи це порочне коло. Дехто потребує людей… Але що робити виняткам? Що коли все життя тільки і складається з людей: вони вдома, у школі, про них говорять, на них дивляться. Вони оточують тебе кожного дня, але не роблять менш самотнім. Ти вже казишся від такої кількості людей. І розірватися самому легше, ніж розірвати це коло.
Тоді в моє життя приходило море. Воно існувало задовго до того, як люди з’явилися на світ, задовго до того, як вони освоїли мови, щоб говорити одне про одного. І в цьому його головна приємність: у ньому зовсім нема нічого людського (крім сміття, звісно), воно щось більше і могутніше за все, що оточує нас у нашому скляному світі. Воно вічне – ми смертні.
Море завжди рятувало мене від людей, і навіть тоді, коли я йшла переповненою набережною, коли натовп оточував мене навіть більше, ніж у будь-який інший день, насправді навколо мене не було жодної живої душі. Була лише я і море. Якщо і можлива свобода в будь-якому її прояві на цій бреній землі, то вона десь тут, де пісок і вода кожного дня в обіймах один одного.
Спогадами про море я жила всю осінь і зиму, а очікуванням зустрічі перечікувала весну і літо. І коли вже мої очі впивалися в очі моря, то не залишалося нічого, що тривожило мою душу. І смак цих гірких сліз богів був солодшим за улюблені цукерки. А запах бризу ставав тим єдиним, чим я могла дихати без пут на легенях. У цих лазурних очах я губила всі біди і печалі, а згодом і сама пропадала у хвилях спокою. І навіть буря була мені за приємну пісню, бо в морі я знаходила себе саму, ту, котру вічно губила десь у натовпі.
2014