Позавчора було Стрітення. Вранці вийшла на вулицю, а там тихо і сонце розіллялось. Мене як перемкнуло. Очі заплющила, обличчя підставила, аж шию витягнула, щоб сонце на більше клітин лягло, і отак на автоматі пішла до автобусної зупинки. Час від часу дивилась через сплетіння вій на тротуарну доріжку, щоб не влупитись в зустрічних перехожих, але вони здалеку бачили, що йде щось нетипове, то заздалегідь оминали.
Проміння спочатку торкнулось повік. Потім обережно перейшло на щоку і вляглось на неї. І вже звідти несміливо потягнулось нижче. Зігріло теплим диханням. Я ловила ніжність губами, а вона пустотливо зривалась з них і перебиралась на ніс, на відкриту шию, на краєчки вух. Поцілунки були такі м’які, що відкрилась і подалась назустріч. Сонце зайшло в мене. Через капіляри стікало в великі судини, і ті несли тепло по всьому тілу. А воно вбирало, вбирало, тягнулось, вбирало… і почало пульсувати. На грані переповнення, коли стало нестримно-солодко і захотілося злетіти вгору, коли кожна клітина почала співати, відцентрова сила виштовхнула гарячий потік назовні. Пісня проливалася в повітря і дарувала життя.
Очі відкрилися самі. Стояла посеред ранкового людського міста. Чула рух рідких хмаринок в свіжому весняному небі, чула сон землі, в який впліталось шепотіння трави на проталинах біля теплотрас, чула силу каштанових бруньок, які ось-ось стануть блискучими і липкими і вистрелять в небо фейєрверком листя і цвіту. Чула себе.