«Сірники горілі
Гризли весняне жито.
Бачив я - прозорий журавель алкоголю
Дзьобав чорні лоби солдат помираючих...»

(Федеріко Гарсія Лорка)

Ми муруємо місто зі слів -
І все намарно, мури руйнуються,
Розсипаються, так начебто
Не з цеглинок-слів вони складені,
А з піску сухого на горі-пагорбі,
Де все руйнується, де все нетривке,
Як мрія старого кудлатого пса-пройдисвіта,
Так наче не слова ми клали в підмурки
А порцелянові ліплення, ефемерні,
Як марення ренесансного майстра-книжника,
Філософа й фантазера, художника,
Що малює свої картини уявними пензлями
Тільки в своїй уяві, на стіні неіснуючого
Храму-одкровення, ідеального та гармонійного.
Ми муруємо місто зі слів:
Вежі й дзвіниці, ратуші і крамниці,
Стіни й бруківку, арсенал і книгосховище.
Та все намарно. Все розсипається в прах,
Все стає кучугурами пороху,
Пустищем, де цвітуть бліді квіти
Без аромату,
Лише з тінями краси ледь-помітними,
Пустищем, навіть не руїнами,
Де можна лише згадувати,
Де панує така тиша,
Що навіть богам моторошно,
Все створене й збудоване стає
Пустелею, де колись жили люди,
Колись.