А після її відходу портфелик лише зостався
В квартирі, яка належить живому комусь давно.
Портфель витягають зрідка, він пахне її котами,
У ньому лише минуле, поблідле німе кіно.

Світлини з нерівним краєм і датами на звороті…
Насіяні петлі літер в чиїхось старих листах…
Яких тільки тут немає мандрівок, людей, курортів!
Для неї – лише найкраще з начальницького поста.

Вона з ним – через півсвіту, покинувши батька-матір,
Угору щаблями влади за руку одна іде.
Коли він удома пізно, то лається завжди матом.
Дружина – єдиний спокій чекіста НКВД.

У час повоєнний він їй приносить журнали моди
(Укупі з її минулим в портфелі лежать вони),
І хутро, і капелюшки – підкреслить жіночу вроду…
До чого тут він? А люди зникають і без війни.

Вона не питає зайве, вона не почне істерик,
Вона тільки раз народить пропаще якесь дитя.
В квартирі вона пильнує чотири кути і двері,
І того, хто в цьому місті керує чужим життям.

Вона побувала всюди, доглянута і спокійна…
(В портфелі лишився ґудзик коштовний з її пальта.)
І доля її – мов ґудзик, самотня, мала, покійна -
Вона його поховала, без нього вона не та.

Без нього навколо прісно, а люди – то завше пустка,
У неї нема роботи, бо фаху давно нема.
Немодні її фасони, суцільна її відпустка,
З квартири виходить зрідка, а вийде – немов німа.

А люди так мало значать, немовби колись для нього
(Він вірив у справедливість, а натовп кричав «Кати!»).
У неї слабке здоров’я і майже не ходять ноги,
Їй решту життя пустого замінять людей коти.

Вона продає помалу, у неї багато краму:
Серванти, прикраси, одяг, сервізи і килими.
Аби молока і хліба… Вона не піде до храму,
Для неї туди ступити – як потяг до Колими.

Єдину-одну молитву комусь вона промовляє,
І просить швидкої смерті, і просить харчів котам.
Тоді він завжди приходить і трохи її лякає.
І каже щораз те саме: «Тебе я вже не віддам.»

Вона відійшла раптово, сусідам аж легше стало.
Порожнюю її квартиру замешкає інший хтось.
І тільки коти голодні під вікнами завивали,
Чи, може, то вітер, врешті, і людям таке здалось.

Усі її дні і ночі в портфелик малий вмістились,
І що його тут сказати? Поблідле німе кіно…
І доля неначе ґудзик, і серце, як льоду брила,
А мало би простелитись побіленим полотном.
2016