Хто бачив бодай раз, як свиня їсть, надовго запам’ятає невситиме хрюкання.
Недарма ж і про декого з людей кажуть: «Їсть, як свиня».
Тaк було й того дня під велетенським дубом. Наче набої,вкладались жолуді в пащеку рохлі і не було кінця краю цьому.
Крізь верховіття спогорда й презирливо на ненажерливу свиню дуб поглядав. А як наскучила йому ця вакханалія, кинув униз: «Воістину навіть посеред громаддя жолудів ти поводишся по-свинськи!»
«Себто інакше маю їсти?»
«Не про їжу мова».
«А про що ж?»
«Про чемність».
«Я когось об’їла? Нікого ж поблизу нема...»
«Невдячна ти!- аж закипів велетень од злості.- Я стільки жолудів накидав, а ти навіть не підняла голову, аби подякувать бодай за один мені!»
«Не сердься, дубе. Гадала я, що жолуді самі спадають, бо дозріли, а виходить, що це од щедрот твоїх. Аби знаття, за кожен я б посилала вдячний погляд».

P.S.
Здавалось, минули навіки часи,
Коли,одурені, і за схід сонця щедро ми платили,
Але й сьогодні з трибун лунають лукаві голоси:
«Не за платню, а з любові до народу віддаємо всі сили!»