Вона розбивала вікна опівдні,
Він задихався в зашитих корсетах,
Засохли чорнила, не пишуть вже рідні,
Забутому полком в оточенні гетто.
Роками лежав, прикутий минулим,
До рам металевих приставили чари.
Як його звати всі вже забули,
І він теж забув, її ж звали Сара.
Газети читала і світ через лупу,
В кімнатах ходила тихо, мов кішка,
А він все блював від кошерного супу,
Який зранку Сара приносила в ліжко.
На простирадлах з невидимих стебел
Горіли два ока, червоні як маки,
Від себе він біг, ходив він під себе,
Та криком сусідів кликав в атаки.
Вона не дивилась в похмурі забрала
І билась безстрашно, як лицарі Мальти,
І не бентежилась, тільки мовчала,
Коли він в припадках хапався за "вальтер".
Вона, щоб замовкли абатства убогих
І нічних сорочок не торкнулася скверна,
Йому дозволяла такі перемоги,
Яких перемог не здобув його вермахт.
А в час перемир'я, коли в роті сухо
І шкіра палає потом пекучим,
Йому шепотіла тихо на вухо,
Що жоден фюрер їх вже не розлучить.
І ті одкровення не сміла віддати,
Стискала на грудях, неначе востаннє,
Лише не збагнула позначені дати,
Де довгі ножі і короткі прощання.
В шинелях сплямованих, кинутих тіням,
Тіло обм'якло, мов лялька. Примара
в устах офіцерських лишилась тремтінням.
Сара... Сара...

2013