Ховався вовк побіля кошари,
Бо намірявсь, як місяць зайде за хмари,
Десь так після третіх півнів,
Коли вже й пса всесильний сон знесилить,
Прожогом кинутись і вихопить вівцю добірну.
Та що це?.. Двір освітлений увесь...
Господар скиглить, підвиває йому пес...
«Що сталось? Невже хтось із мойого роду
Осміливсь поперед мене завдать господареві шкоду?
Ні, цього не може бути. Не траплялось доти,
Щоб хтось наважився піти мені супроти...
Мабуть, якесь там горе... А в горі – не до сварки...
Отож, піду відкрито, а не через звичну шпарку.
Здорові будьте, пане сусіде!.. Та що я бачу!..
Не варт питати, чому так плачете.
Покотом вівці лежать, та не як завше
Бекають і тішать серце й око ваше».
«Горе тай годі!.. Не знаю, що й думать нині...»
«Може, хтось із недругів ваших отруту підкинув?»
«Спасибі, що, як і я,хочете знать причину».
«А якже інакше. Вівці ж були такі справні й сумирні...»
« Ти, вовче,- пес не втримавсь і в бесіду втрутивсь,-
Співчуваєш і за отарою так слізно жалкуєш,
Бо відтепер шлях до кошари не скоро вторуєш».
Тай нагодився ти із наміром зловісним,
Аби найкращу овечку затягти до лісу».

P.S.
Так-от і люди над покійним по-різному ллють сльози:
Хто з горя, а хто потерпа, що вже нашкодити не в змозі.