Коли ти (випадково/навмисне) стаєш тим,
від кого твої батьки намагались тебе захистити
(адже не можна, щоб їх донька чи син
ставали алкашем, наркоманом, двієчником чи бандитом),
поволі задумуєшся про те,
що далі вже нікуди йти;
що далі лише смерть
не від старості, вбивства чи війни.
Але знову плюєш на ці зайві думки,
Береш шприц, вату, пасок, інші причандали.
Ледь не забуваєш, що в тебе є аж дві руки,
що дає тобі варіанти й далі
(поки, звісно, вони самі не відваляться
або не знищить їх ампутація).
За мить до того, як зроблена справа,
лякаєшся дзеркала, що навпроти дивану.
Досить весела виходить забава:
бігти зі шприцом і ложкою в ванну.
Але до кайфу далеко, хоч герич пройшов кілометри:
внутрішній голос перебиває шуми ейфорії.
— Мамо, де ти, сука, де ти?
Твій син помирає, тонучи у кахельному вогні!
У відповідь — тиша. Лиш краплі води
долітають годинами із прогнившого крану до прогнившого зливу
і провал твого тіла крізь землю — як символ біди:
ти забув свою міру.
І знову тиша, цього разу повна.
Навіть твій внутрішній голос мовчить,
боїться сказати, бо змова
навколо. Навколо всі у змові, щоб за мить
убити тебе ударом просто в серце,
просто у легені, дешево й сердито.
Твоя кров коливається з мільйонами йобаних йоктогерців,
що змушує тебе хотіти допомогти себе вбити,
Але ти не можеш.
Вони зроблять це самі.
Хто вони? Та кожен,
хто поки не тонув у кахельному вогні.

2016