Чи наснилося, чи пороблено?
Чи у казці без щастя не топлено?
Випадково (а, може, й здавалося,
що немає брови) з’ясувалося.
Отже, як живу? І як житиму?
Я у сутінку, острахом зшитому.
Коридори якісь, коридорики…
Аж до крові там жодної логіки.
Зачаївся, прикрився шпалерами:
не будинок, а місто з химерами.

Раптом дівчина… Нібито й дівчина,
тільки дивна: немов запозичена.
Поруч каменя щось розмовляє там
невідомо із ким. За сценарієм.
Чи відчула мене, чи побачила –
зрозумів: боротьба моя втрачена.
Як приклеєна (і не питається),
там, де я, і вона опиняється.
Завертілося все… і поїхало –
не встигаю устежити: віхола.

Перехожі якісь (з невагомості?!)
із дипломом своїм випадковості
стали вчити мене… Завербовують,
як тут інших усіх випробовують.
Несподівано я помиляюся,
бо збагнути таких намагаюся.
На асфальті лежу… Скроня зчесана:
не ведуть і бровою. Їм весело!
Тільки та, що приклеєна, бачила…
Зрозумів: це брова моя втрачена.

02.08.2016