І най би ще стояла приосінена
до хати вересневої, до комину,
бо так вже уплелась у стіни спомином -
мов кінь, що вріс вітрами в душу цигана.

Та най би над причілком погойдалася
своїми медоносними кучерями.
Піввіку з солов"ями зореперими -
вона росте при хаті, як обраниця.

На острішок отрушує потаймири,
переливає з неба синю магію:
їм так удвох посестрено і лагідно-
нанече і нема мирського гамору.

Цикадами бринить, хитає гніздами,
лоскочеться забджоленими косами.
Ніхто їй не жбурнув словами гострими,
що тінить сонце гіллями столистими.

А нині страх забовтався зі смогами -
як не було ще в жодній-жодній осені:
в нового ґазди рукави закочені
і топори бісуються тривогою.