Час, мій супутник, нині втікає тихенько від мене,
Чи, можливо, це я непомітно ховаюсь від часу.
Наказавши суворо молодому душею Пегасу
Повернути за лісом у поле рясне й літньо зелене.

Там, у полі, без культу химер з постмодерного світу
І образ, що інтриги майстерно сплітають в клубок.
Там закони природні знають усі на зубок,
Та поклони натхненно б’ють коники літу.

Я до поля біжу, як до себе, в минуле дитинство,
Безвусим веселим хлоп’ятком у гурт пастушків молодих.
Пам’ятаю виразно, повірте, до нині кожного з них,
Їх наївне (для мене) і таке дороге благочинство.

У вузькому від криз, довжелезнім і темнім тунелі,
Що роки спресував у гони розмитих віками доріг,
Я шукаю квапливо у пітьмі хоч якийсь оберіг
І знаходжу відзнаку із моєї старої шинелі.

м. Тернопіль.
18.02.2007 р.