Підперли гори сині небеса,
Плаї, звори, високі полонини.
І вкотре знов заманює краса
До тих вершин – душа ще вище лине.

Чого сюди бреду в ці чагарі,
Себе питати сенсу вже немає.
Природа рідна на самій горі,
Мене приймає, обіймає, має.

У мох шовковий сяду і замру,
Природі душу розділю обапіл.
Впіймаю в руки сонячну іскру,
І стане серце -не холодний попіл.

З природою я буду віч на віч,
Мох піді мною як стара ряднина.
І споглядати як приходить ніч,
І любуватись як вмирає днина.

І подивлюсь крізь ожиновий пліт,
Як ніч сховає голубу палітру.
Згори до низу у далекий світ,
ПолЕтить погляд на орбіті вітру.

А зовсім поряд велетенський жук,
Малесеньку мураху взяв у клешні.
Він завмирає на найтонший звук,
І зразу видно – жук цей не тутешній.

А вдалині, аж там де райські сіни,
Де сам відлюдник хату стереже.
Почервоніле наче плід осінній,
І сонечко ховається уже.

І скільки того золотого скарбу,
Купаюся й втопаю у красі.
Отак би взяв і накидав на гарбу,
Тай ген повіз, щоб бачили усі.

2015р.