Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.28
21:08
Хоч на хвилиноньку? Нащо виходити,
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
2026.08.28
19:47
До осені от-от...- час плинний не спинити,
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
2026.08.28
17:20
Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
2026.08.28
16:59
Я самотній, я вмирав би
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
2026.08.28
14:09
Густий ефір чудить і клякне,
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
2026.08.28
11:50
ЦЕЗАР І КЛЕОПАТРА: ОСТАННЯ ЦАРИЦЯ НІЛУ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
2026.08.28
07:31
Голубіє обрій поза лісом,
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
2026.08.27
21:28
козак нептах сягає тонкощі премудрі
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
2026.08.27
16:29
Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
2026.08.27
15:55
На городі жабеня
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
2026.08.27
13:09
Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
2026.08.27
12:25
Хвилі мчать в імлі, як пиха —
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
2026.08.27
10:14
ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
2026.08.27
07:17
Огортає туман невблаганно
Напівсонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
Напівсонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
2026.08.26
21:34
твоя обачлива бездія
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
2026.08.26
19:21
У побєдобіснуватої московитської молоді у другій світовій війні насправді воювали не діди, а прадіди та прапрадіди, яких вони ніколи не бачили.
Купер написав «Останній з могікан». Фадєєв написав «Останній з удеге». А хто напише «Останній з москалів» та
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ольга Гаврилюк (1999) /
Проза
Корабель
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Корабель
Зірки були тут гарячі-гарячі. Жовті, рожеві, сліпучо-білі, пурпурові або ж полум’яночервоні. Їх було безліч, і серед синьочорної темряви вони сіяли, як вічне полум’я.
Поміж зірок плив корабель. Його корпус виблискував сріблом. Ніхто,напевне, не зміг би сказати якого кольору були його вітрила. Ніби білі, а то й персикові, а потім – глянь - вони уже кольору терпкої кави, а то й чорні, як шоколад.
Цей корабель то такий величезний, що не існує порту, до якого він зміг би причалити, то такий маловидний, що його не розгледіти у жоден мікроскоп.
Корабель плив собі і плив, а власне – летів. Хіба ж можна плавати по небу? Адже тут не було ані річок, ані озер, не було навіть крихітного струмочка. Проте було море. Синє, з чорними і темнофіолетовими переливами. Блищало. У ньому відображалися зорі, а, може, у зірках віддзеркалювалося море? Бо зірки були унизу, а над ними простягалося безкрає плесо, солоне від людських сліз, що виливалися у нього.
Так, корабель плив (чи летів, вважайте як хочете) серед сузір’їв зірок, серед повної тиші. Тут не було навіть вітру, отож і жодної хвильки, а судно підганяли людські думки. А де це тут? Ніхто не знає, як не знає напевне й того, чи то справді корабель. Можливо, це дирижабль, величезний птах чи густе хмаровиння?
Усе ж цей майже корабель мав свого капітана. Він не був ані високим, ані низьким, ані молодим, ані старим, ані вродливим, ані потворним. Його обличчя нічим невиразне, молочне, як і шлях, по якому він вів корабель. Капітан був ніби вицвілий, вигорілий. Виділялися лише яскраві блакитно-бірюзові очі. Таких у людей не буває. Капітан не мав імені, точніше, його ніхто не знав, або не хотів знати. Хоча люди часто вигадували йому прізвиська самі.
Ось так і плив собі корабель, а його вів капітан. Але якщо є рух, то мусить бути напрямок і місце призначення. Корабель мав його. У нього було безліч місць, куди він мав би дістатися. Та навіщо? Що було сховано у його трюмі?
Ні, там були не тканини, не прянощі, не фрукти, чи ще щось таке звичне як суховантаж. Судно перевозило…МРІЇ.
Багато, багато мрій: дитячі й дорослі, щирі й не дуже, реальні й фантастичні, рожеві, наївні і чорні, підступні, злі, світлі й темні, легкі,як пух і важкі, як скелі.
Не важливо які вони були, корабель мав доправити їх до адресата. Стояло лише питання КОЛИ.
Однак у трюмі окрім мрій був ще дехто. Там сиділа Вона. Старезна, мерзенна, розхристана. Сиве волосся, де-не-де ще зі чорними,як і її думки, пасмами, скуйовджене, заплутане, вкрите павутиною. Одягнена у лахміття. Шкіра була сірою, як пил і попіл, у якому Вона сиділа. Стара криво посміхалася. Вона тримала в руках дерев’яну різьблену печатку. Істерично хихикаючи, потвора ставила на мрії дати здійснення: рік, два, тридцять. Інколи Вона переписувала їх, і бажання, яким до сповнення залишалося лише декілька днів, знову відтерміновувалося не невідомий час. При цьому Стара падала і сміялася, сміялася, аж до хрипоти, до сліз в чорних очах.
Капітан усе це бачив, але не міг нічого вдіяти. Це не його, не його справа! Він лише перевізник.
Раптом пролунав глухий звук, так, наче постріл. Капітан знав, що це десь у трюмі знову вибухнула чиясь мрія. Розсіялася, опала на море сріблястим інеєм – хтось відмовився від неї, перестав вірити у її здійснення. На Землі в цей час могли побачити хіба летючу зірку.
– Напевне, знову дитяча, – подумав капітан.
Він не помилився. На жаль, коли діти починають дорослішати, то розлучаються із більшістю своїх мрій. Дорослі, теж нерідко позбуваються їх, бо не можуть визначитися, що їм справді потрібно. Старші ж люди перестають мріяти, бо вважають, що надто старі для того, аби чогось хотіти.
Добрі, гарні мрії теж частенько розвіюються, бо десь перестають вірити у їх сенс. А от злі бажання майже ніколи не зникають, бо той, хто задумав найгірше, рідко відмовляється від своїх задумів. Як це не прикро, але жорстокі люди докладають найбільше зусиль для здійснення своїх мрій.
– Не думати, не думати про це, – сказав сам собі капітан. – Не моя, не моя це справа. Я лише перевізник.
Із трюму знову зринув гул пострілів, ніби у небо запустили феєрверк. Чулося мерзенне хихикання Старої.
На Землі люди милувалися зорепадом.
– Не моя, не моя справа, не моя, не моя… – шепотів капітан.
А з яскравих, кольору бірюзи очей капали важкі прозоросріблясті сльози…
10.09.2015.
Поміж зірок плив корабель. Його корпус виблискував сріблом. Ніхто,напевне, не зміг би сказати якого кольору були його вітрила. Ніби білі, а то й персикові, а потім – глянь - вони уже кольору терпкої кави, а то й чорні, як шоколад.
Цей корабель то такий величезний, що не існує порту, до якого він зміг би причалити, то такий маловидний, що його не розгледіти у жоден мікроскоп.
Корабель плив собі і плив, а власне – летів. Хіба ж можна плавати по небу? Адже тут не було ані річок, ані озер, не було навіть крихітного струмочка. Проте було море. Синє, з чорними і темнофіолетовими переливами. Блищало. У ньому відображалися зорі, а, може, у зірках віддзеркалювалося море? Бо зірки були унизу, а над ними простягалося безкрає плесо, солоне від людських сліз, що виливалися у нього.
Так, корабель плив (чи летів, вважайте як хочете) серед сузір’їв зірок, серед повної тиші. Тут не було навіть вітру, отож і жодної хвильки, а судно підганяли людські думки. А де це тут? Ніхто не знає, як не знає напевне й того, чи то справді корабель. Можливо, це дирижабль, величезний птах чи густе хмаровиння?
Усе ж цей майже корабель мав свого капітана. Він не був ані високим, ані низьким, ані молодим, ані старим, ані вродливим, ані потворним. Його обличчя нічим невиразне, молочне, як і шлях, по якому він вів корабель. Капітан був ніби вицвілий, вигорілий. Виділялися лише яскраві блакитно-бірюзові очі. Таких у людей не буває. Капітан не мав імені, точніше, його ніхто не знав, або не хотів знати. Хоча люди часто вигадували йому прізвиська самі.
Ось так і плив собі корабель, а його вів капітан. Але якщо є рух, то мусить бути напрямок і місце призначення. Корабель мав його. У нього було безліч місць, куди він мав би дістатися. Та навіщо? Що було сховано у його трюмі?
Ні, там були не тканини, не прянощі, не фрукти, чи ще щось таке звичне як суховантаж. Судно перевозило…МРІЇ.
Багато, багато мрій: дитячі й дорослі, щирі й не дуже, реальні й фантастичні, рожеві, наївні і чорні, підступні, злі, світлі й темні, легкі,як пух і важкі, як скелі.
Не важливо які вони були, корабель мав доправити їх до адресата. Стояло лише питання КОЛИ.
Однак у трюмі окрім мрій був ще дехто. Там сиділа Вона. Старезна, мерзенна, розхристана. Сиве волосся, де-не-де ще зі чорними,як і її думки, пасмами, скуйовджене, заплутане, вкрите павутиною. Одягнена у лахміття. Шкіра була сірою, як пил і попіл, у якому Вона сиділа. Стара криво посміхалася. Вона тримала в руках дерев’яну різьблену печатку. Істерично хихикаючи, потвора ставила на мрії дати здійснення: рік, два, тридцять. Інколи Вона переписувала їх, і бажання, яким до сповнення залишалося лише декілька днів, знову відтерміновувалося не невідомий час. При цьому Стара падала і сміялася, сміялася, аж до хрипоти, до сліз в чорних очах.
Капітан усе це бачив, але не міг нічого вдіяти. Це не його, не його справа! Він лише перевізник.
Раптом пролунав глухий звук, так, наче постріл. Капітан знав, що це десь у трюмі знову вибухнула чиясь мрія. Розсіялася, опала на море сріблястим інеєм – хтось відмовився від неї, перестав вірити у її здійснення. На Землі в цей час могли побачити хіба летючу зірку.
– Напевне, знову дитяча, – подумав капітан.
Він не помилився. На жаль, коли діти починають дорослішати, то розлучаються із більшістю своїх мрій. Дорослі, теж нерідко позбуваються їх, бо не можуть визначитися, що їм справді потрібно. Старші ж люди перестають мріяти, бо вважають, що надто старі для того, аби чогось хотіти.
Добрі, гарні мрії теж частенько розвіюються, бо десь перестають вірити у їх сенс. А от злі бажання майже ніколи не зникають, бо той, хто задумав найгірше, рідко відмовляється від своїх задумів. Як це не прикро, але жорстокі люди докладають найбільше зусиль для здійснення своїх мрій.
– Не думати, не думати про це, – сказав сам собі капітан. – Не моя, не моя це справа. Я лише перевізник.
Із трюму знову зринув гул пострілів, ніби у небо запустили феєрверк. Чулося мерзенне хихикання Старої.
На Землі люди милувалися зорепадом.
– Не моя, не моя справа, не моя, не моя… – шепотів капітан.
А з яскравих, кольору бірюзи очей капали важкі прозоросріблясті сльози…
10.09.2015.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
