Зірки були тут гарячі-гарячі. Жовті, рожеві, сліпучо-білі, пурпурові або ж полум’яночервоні. Їх було безліч, і серед синьочорної темряви вони сіяли, як вічне полум’я.
Поміж зірок плив корабель. Його корпус виблискував сріблом. Ніхто,напевне, не зміг би сказати якого кольору були його вітрила. Ніби білі, а то й персикові, а потім – глянь - вони уже кольору терпкої кави, а то й чорні, як шоколад.
Цей корабель то такий величезний, що не існує порту, до якого він зміг би причалити, то такий маловидний, що його не розгледіти у жоден мікроскоп.
Корабель плив собі і плив, а власне – летів. Хіба ж можна плавати по небу? Адже тут не було ані річок, ані озер, не було навіть крихітного струмочка. Проте було море. Синє, з чорними і темнофіолетовими переливами. Блищало. У ньому відображалися зорі, а, може, у зірках віддзеркалювалося море? Бо зірки були унизу, а над ними простягалося безкрає плесо, солоне від людських сліз, що виливалися у нього.
Так, корабель плив (чи летів, вважайте як хочете) серед сузір’їв зірок, серед повної тиші. Тут не було навіть вітру, отож і жодної хвильки, а судно підганяли людські думки. А де це тут? Ніхто не знає, як не знає напевне й того, чи то справді корабель. Можливо, це дирижабль, величезний птах чи густе хмаровиння?
Усе ж цей майже корабель мав свого капітана. Він не був ані високим, ані низьким, ані молодим, ані старим, ані вродливим, ані потворним. Його обличчя нічим невиразне, молочне, як і шлях, по якому він вів корабель. Капітан був ніби вицвілий, вигорілий. Виділялися лише яскраві блакитно-бірюзові очі. Таких у людей не буває. Капітан не мав імені, точніше, його ніхто не знав, або не хотів знати. Хоча люди часто вигадували йому прізвиська самі.
Ось так і плив собі корабель, а його вів капітан. Але якщо є рух, то мусить бути напрямок і місце призначення. Корабель мав його. У нього було безліч місць, куди він мав би дістатися. Та навіщо? Що було сховано у його трюмі?
Ні, там були не тканини, не прянощі, не фрукти, чи ще щось таке звичне як суховантаж. Судно перевозило…МРІЇ.
Багато, багато мрій: дитячі й дорослі, щирі й не дуже, реальні й фантастичні, рожеві, наївні і чорні, підступні, злі, світлі й темні, легкі,як пух і важкі, як скелі.
Не важливо які вони були, корабель мав доправити їх до адресата. Стояло лише питання КОЛИ.
Однак у трюмі окрім мрій був ще дехто. Там сиділа Вона. Старезна, мерзенна, розхристана. Сиве волосся, де-не-де ще зі чорними,як і її думки, пасмами, скуйовджене, заплутане, вкрите павутиною. Одягнена у лахміття. Шкіра була сірою, як пил і попіл, у якому Вона сиділа. Стара криво посміхалася. Вона тримала в руках дерев’яну різьблену печатку. Істерично хихикаючи, потвора ставила на мрії дати здійснення: рік, два, тридцять. Інколи Вона переписувала їх, і бажання, яким до сповнення залишалося лише декілька днів, знову відтерміновувалося не невідомий час. При цьому Стара падала і сміялася, сміялася, аж до хрипоти, до сліз в чорних очах.
Капітан усе це бачив, але не міг нічого вдіяти. Це не його, не його справа! Він лише перевізник.
Раптом пролунав глухий звук, так, наче постріл. Капітан знав, що це десь у трюмі знову вибухнула чиясь мрія. Розсіялася, опала на море сріблястим інеєм – хтось відмовився від неї, перестав вірити у її здійснення. На Землі в цей час могли побачити хіба летючу зірку.
– Напевне, знову дитяча, – подумав капітан.
Він не помилився. На жаль, коли діти починають дорослішати, то розлучаються із більшістю своїх мрій. Дорослі, теж нерідко позбуваються їх, бо не можуть визначитися, що їм справді потрібно. Старші ж люди перестають мріяти, бо вважають, що надто старі для того, аби чогось хотіти.
Добрі, гарні мрії теж частенько розвіюються, бо десь перестають вірити у їх сенс. А от злі бажання майже ніколи не зникають, бо той, хто задумав найгірше, рідко відмовляється від своїх задумів. Як це не прикро, але жорстокі люди докладають найбільше зусиль для здійснення своїх мрій.
– Не думати, не думати про це, – сказав сам собі капітан. – Не моя, не моя це справа. Я лише перевізник.
Із трюму знову зринув гул пострілів, ніби у небо запустили феєрверк. Чулося мерзенне хихикання Старої.
На Землі люди милувалися зорепадом.
– Не моя, не моя справа, не моя, не моя… – шепотів капітан.
А з яскравих, кольору бірюзи очей капали важкі прозоросріблясті сльози…

10.09.2015.