Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Борщ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Борщ
Петро почув запах з порогу й одразу чкурнув до столу – а там вже парував велетенський таріль. Борщ.
Петро кивнув дружині, а вона посміхнулася та мовчки лишила його наодинці зі стравою. Для нього борщ – ліпший смаколик, хліб насущний.
Петро вмостився на стільці, схопив ложку, набрав повнісіньку та повільно прийняв у себе рідину. Наче лава, сунула вона горлянкою, а Петро вже був деінде. Він лежав на м’якесенькій смарагдовій траві під віковою вишнею, небо ультрамарином спалахувало крізь щільне листя, все довкола оповив золотавий туман. Аж від сонця линула пісня – навіть не пісня, одна щемлива нота, і душа Петрова солодко нею мліла, заколисана чи не до смерті, ба навіть далі. Петро помер, воскрес і тепер був у раю…
Тоді сьорбнув удруге. Вишня обернулася Чумацьким шляхом, а Петро сунув тим шляхом у неосяжному просторі. Ні, не Петро – то його щаслива душа набула форми сузір’я Возничого, правила душею нідебічного возу, а того тягнула душа Єдинорога. Ех, далекий шлях!..
Петро сьорбнув утретє, і геть все полетіло шкереберть. Чорний слиз тягнув його все глибше, кров у венах стигла кригою, гіркота стала сенсом буття, яке ось-ось мало закінчитися в цьому всесвітньому багнищі… Петро силоміць плюнув, в очах його заясніло, він побачив перед собою таріль, в якому пінилася й ворушилася смердюча смарагдова рідина. Борщ укис.
Петро глянув на годинника – так він вже тут третю добу досиджує! Він рвучко підвівся й кинувся – сходи-сходи-сходи, вулиці-вулиці-вулиці – Петро летів, втративши глузд і дихання, а за ним линула, його переслідувала та сама щемлива нота, яку він почув після першої ложки. Тільки от тепер це був суцільний жах.
Лікар оглянув Петра, а тоді сказав йому пошепки, боязко озираючись на вікно:
- Це залежність.
- Від… борщу? – також пошепки запитав Петро. Лікар кивнув, і Петро впав перед ним долілиць, охопив брудні чоботи лікаря обома руками й заволав:
- Лікуйте мене!
- Невиліковне, - відрізав лікар. А тоді відштовхнув ногою руки Петра, підвівся, пішов у куток і за мить повернувся. Він щось втовкмачував в Петрову правицю, той глянув – дерев’яний кілок.
- Дружина твоя – відьма. Ось твій порятунок. Йди, зроби все, як слід! – і лікар випхав Петра з кабінету.
…Петро почув запах з порогу. Він зазирнув у кухню – а там на столі вже парував велетенський таріль. Борщ.
Петро відчув, що волю його ось-ось буде зламано, смикнувся, а ну ж-бо, де мій кілок. Аж тут і дружина; посміхнулася йому, і кілок випав з обм’яклої руки долі. Петро знесилено бухнувся на стілець, тремтячою рукою взяв ложку, черпнув нею з таріля та потягнув до рота, розплескавши дорогою чи не половину. Червоні плямки на скатертині розповзалися, рухалися, розквітали маками, півоніями, трояндами, бриніли кольорами, здіймалися в повітря, кружляли півпрозорими тривимірними, в нашому світі небаченими рослинами та істотами.
Петро заплющив очі та прийняв у себе палаючу рідину, і вже за мить знову опинився на м’якенький смарагдовій траві під віковою вишнею, пливучи в ясне безхмарне небо одною щасливою нотою:
- Б-о-о-о-о-о-о-р-р-р-щ…
2016
Петро кивнув дружині, а вона посміхнулася та мовчки лишила його наодинці зі стравою. Для нього борщ – ліпший смаколик, хліб насущний.
Петро вмостився на стільці, схопив ложку, набрав повнісіньку та повільно прийняв у себе рідину. Наче лава, сунула вона горлянкою, а Петро вже був деінде. Він лежав на м’якесенькій смарагдовій траві під віковою вишнею, небо ультрамарином спалахувало крізь щільне листя, все довкола оповив золотавий туман. Аж від сонця линула пісня – навіть не пісня, одна щемлива нота, і душа Петрова солодко нею мліла, заколисана чи не до смерті, ба навіть далі. Петро помер, воскрес і тепер був у раю…
Тоді сьорбнув удруге. Вишня обернулася Чумацьким шляхом, а Петро сунув тим шляхом у неосяжному просторі. Ні, не Петро – то його щаслива душа набула форми сузір’я Возничого, правила душею нідебічного возу, а того тягнула душа Єдинорога. Ех, далекий шлях!..
Петро сьорбнув утретє, і геть все полетіло шкереберть. Чорний слиз тягнув його все глибше, кров у венах стигла кригою, гіркота стала сенсом буття, яке ось-ось мало закінчитися в цьому всесвітньому багнищі… Петро силоміць плюнув, в очах його заясніло, він побачив перед собою таріль, в якому пінилася й ворушилася смердюча смарагдова рідина. Борщ укис.
Петро глянув на годинника – так він вже тут третю добу досиджує! Він рвучко підвівся й кинувся – сходи-сходи-сходи, вулиці-вулиці-вулиці – Петро летів, втративши глузд і дихання, а за ним линула, його переслідувала та сама щемлива нота, яку він почув після першої ложки. Тільки от тепер це був суцільний жах.
Лікар оглянув Петра, а тоді сказав йому пошепки, боязко озираючись на вікно:
- Це залежність.
- Від… борщу? – також пошепки запитав Петро. Лікар кивнув, і Петро впав перед ним долілиць, охопив брудні чоботи лікаря обома руками й заволав:
- Лікуйте мене!
- Невиліковне, - відрізав лікар. А тоді відштовхнув ногою руки Петра, підвівся, пішов у куток і за мить повернувся. Він щось втовкмачував в Петрову правицю, той глянув – дерев’яний кілок.
- Дружина твоя – відьма. Ось твій порятунок. Йди, зроби все, як слід! – і лікар випхав Петра з кабінету.
…Петро почув запах з порогу. Він зазирнув у кухню – а там на столі вже парував велетенський таріль. Борщ.
Петро відчув, що волю його ось-ось буде зламано, смикнувся, а ну ж-бо, де мій кілок. Аж тут і дружина; посміхнулася йому, і кілок випав з обм’яклої руки долі. Петро знесилено бухнувся на стілець, тремтячою рукою взяв ложку, черпнув нею з таріля та потягнув до рота, розплескавши дорогою чи не половину. Червоні плямки на скатертині розповзалися, рухалися, розквітали маками, півоніями, трояндами, бриніли кольорами, здіймалися в повітря, кружляли півпрозорими тривимірними, в нашому світі небаченими рослинами та істотами.
Петро заплющив очі та прийняв у себе палаючу рідину, і вже за мить знову опинився на м’якенький смарагдовій траві під віковою вишнею, пливучи в ясне безхмарне небо одною щасливою нотою:
- Б-о-о-о-о-о-о-р-р-р-щ…
2016
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
