Повітря, ледь прогріте промінням ранкового сонця, пахло соком свіжої трави і масляною фарбою. Щебет птахів перекривав грюкіт трамваїв, що проходили повз старенький, запущений скверик і монотонний гамір мегаполісу, що, здавалося, в’ївся у сиву, схилену на груди голову. Вона заплющила вицвілі очі і гладила покрученими поліартритом пальцями шорстку теплу поверхню облізлої лавки. Вона приходила сюди щодня. Дивилася на голубів, юних мам з верескливими карапузами, неголених мужчин, що меланхолійно цмулили дешеве пиво.
Вітерець перебирав рідкий білий пух на потилиці, пестив сухі щоки. На внутрішньому боці повік відбивалися випадкові картинки: порожня клітка, в якій колись жили канарки, перев’язані стрічкою пожовклі листи під колом від абажура, половинки батонів на прилавку, натовпи у тунелях, п’яний зять-інвалід, і зовсім давні – нова крепдешинова сукня на спинці стільця, сочінська набережна, квіти у волоссі...
Тихий шурхіт десь зовсім близько висмикнув з мутної дрімоти. Під лавкою тицялося мордочкою в жирну целофанову торбочку цуценя.
– Мале, чого ти тут? Чиє ти? – стара нахилилася, наскільки дозволив хребет. Бліді уста розплилися в усмішці. Полізла в сумку – кілька порожніх пляшок, коробочка морфіну, вчетверо складена газета, великий фігурний ключ від квартири, окраєць хліба.
– На, бери, їж! – цуцик обережно понюхав повітря, потягнувся мордочкою, несміливо лизнув раз, другий.
– Їж, маленький, їж, тільки швидко, бо зараз буде нам справжнісінька тютчевська гроза – поглянула на почорніле небо, затягнуте свинцевими хмарами.
Песик взяв у зуби цілушку й неповоротко потрусив кудись, прямо у майбутнє, залишивши напівбезумну стару, яка ще бурмотіла собі щось наодинці з цим парком, цим містом, цим світом.