Мій боже милий, знову лихо!..
Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк!.. І знову потекла
Мужицька кров! Кати вінчанні,
Мов пси голодні за маслак,
Гризуться знову.

Тарас Шевченко

Жовтогарячі сонячні промінчики вже проривали сіру завісу ранкової тьмяності, яку залишила після себе стара бабуся-ніч. Вони жваво кидалися врізнобіч, чіплялися за гілля розлогих дерев, сповзали додолу, гралися з прозорими краплинками роси, ховалися за спинами людей, відкидаючи тінь і зникали, вже згодом з’являючись в зовсім іншому місці. Сонце повільно викочувалося з-за обрію, повідомляючи світ про прихід нового дня. Воно давало надію, змушувало вірити, що все буде гаразд і незабаром весь цей хаос просто зникне.
Туман вже давно розсіявся, пил опустився на мокру землю і спокій оволодів всім, що відбувалося навколо.
Після гучних пострілів і вибухів дзвенить у вухах, але зрадлива тиша знищила і цей глухий звук.
Він незворушно стояв на місці, міцно стиснувши в руках зброю. Його дихання було спокійним, блакитний погляд – сповненим впевненості, а серце, здається, й взагалі зупинилося, не заважаючи вухам прислухатися до кожного шороху, хоча час від часу воно зрадливо тріпотіло, передчуваючи біду.
Минула ще одна ніч… Сповнена жаху та відчаю, вона знову вирішила пожартувати над ними, вкотре нагнала стільки страху, що аж кров у венах похолола. Ця таємнича панна накрила все чорною хустиною темряви, приховавши в ній ворога… Вона була на його боці…Вона була зрадницею..
Юнак здригнувся, пригадавши ті страшні події. Його руки затремтіли, але ні на мить не випускали зброю.
Він був ще зовсім юним, таким молодим і красивим, але його очі вже бачили справжній жах війни.
Скільки ж страждань він взяв на свої ремена, скільки болю та відчаю зазнала його ще дитяча душа .
Хлопець спохмурнів, похиливши голову. Колись блакитний і щирий погляд помутнів, вицвів, затягся сірою пеленою омани… Юнак відчував, як ранкова прохолода огортає його розпашіле, гаряче тіло, як пробирається під одяг і проймає до кісток… Він хотів втекти, заховатися, але знав, що Україна – єдине, що в нього залишилося, одна ціль, остання мета, заради якої варто було боротися.
Хлопець стояв біля невеличкого саморобного укріплення, вдивлявся вдалину, виглядав ворога, але думками був далеко звідси… В своїх примарних ілюзіях він повертався додому, до матері й брата з сестрою…
Раптом глухий вибух, що пролунав десь неподалік, витяг його з роздумів, розбив прекрасне марево на сотні дрібних уламків.
Юнак зірвався з місця і почав панічно оглядатися навколо- серце шалено загупало у грудях, ніби хотіло вистрибнути назовні, скроні запульсували, а нутро пройняло невимовне відчуття страху.
- “Спокійно, хлопче, то ворог тільки грається.”- низький чоловічий голос заспокоїв юнака.
-“Іди-от погрійся, поспи, ти гідно відстояв цю ніч.”-додав наставник.
Хлопець хотів заперечити, але передумав. Він тільки кивнув і зник з очей знайомого.
У схованці було багато таких, як він –молодих, наївних, проте сильних і вольових парубків. Вони всі покинули свої сім’ї заради Батьківщини, землі, на якій живуть, заради сімей, батьків, знайомих, заради майбутнього… Можливо, просто не знали, на що ідуть, а, можливо, цілком усвідомлювали ситуацію і розуміли, який ярмарок жахів їх очікує на цьому кривавому полі бою, що колись був безкраїм золотистим степом.
Оминувши знайомих, пропустивши їхні недоречні жарти повз вуха( і звідки в них беруться сили для насміхань?), він поснував до свого ліжка. Десь там, в самому кутку серед гори потріпаного одягу й розкиданих речей, ховалася його маленька схованка. Хлопець сів на ліжко й витяг з-під подушки невеличку книгу.
На волю нарешті вирвався старий, потріпаний часом Кобзар. На обкладинці був портрет Тараса Григоровича. Шевченко ніби невдоволено поглядав на те, що коїлося навколо… Не такого він хотів для своєї України, не цього бажав дітям своїм, не до війни він закликав їх …
Юнак понуро зазирнув у вічі поета, ніби жадав віднайти в них якусь пораду чи підказку, неначе вірив, що чоловік ось-ось оживе й зможе протистояти лютому ворогу. Проте митець зрадливо мовчав, залишаючись нерухомим.
Хлопець розгорнув пожовклі від часу сторінки й тремтячими руками витяг кілька білосніжних аркушів.
Потрібно було написати листа матері… Вона, напевне, вже переживає.
Довгі кістляві пальці обхопили ручку й почали виводити кривенькі букви.
“ Привіт, мамо… Ви так давно не писали мені, не дзвонили – сподіваюся, що все гаразд. Вам, напевне, цікаво, як я тут?.. Ось знайшлося трохи вільного часу і я вирішив написати листа. Знаєте, цієї ночі ваш син зрозумів все те, що досі просто оминав, на що закривав очі, чого не хотів помічати. Мені здалося, що я збагнув ту глибинну істину, яку так ревно намагалися донести до нас митці. Пам’ятаєте “Кобзарик”, який ви ще давно дали мені? Я тоді не хотів його читати, але зараз я знаю кожен вірш, кожен уривочок з нього… На полі бою ці твори стали для мене молитвами, мамо. Ви тільки не плачте, знаю, що вам важко, але я тут заради вас, заради Марійки й Дмитра… Тато пишався б мною…
Знаєте, ненько, я чую голос, що долинає з землі, стелиться над нею холодним ранковим туманом. А потім він невпинно несеться за глибинною річкою, піднімається вгору й, чіпляючись за гілки розлогих дерев, кружляє у веселому танку разом з вітерцем… Він то розливається дзвінким сміхом, то заходиться невпинним плачем, про щось благає, просить, кричить, ніби хоче повідати якусь історію. То не ваша прекрасна колискова, то Україна, ненько. Це вона благає нас про допомогу і ми повинні допомогти їй.
А пригадуєте, коли я був ще дитям, то запитав у вас, що таке Батьківщина? Ви сказали, що це земля, на якій я народився, але це не так, матусю… Зовсім не так… Україна – це не тільки клаптик землі, це навіть не відчуття, які виникають до неї… Україна – це князі, славні воїни, гетьмани, селяни, старий кобзар із кобзою, що, сидячи під старезним дубом, повідає людям правду, митці, поети, ті, які увесь час боролися за свою незалежність, це навіть ми з вами, мамо, наші знайомі й близькі… Україна – це народ. І навіть, якщо ворог захопить цей клаптик землі, то він не поневолить нашу Батьківщину, не зламає її, тому що не зможе підкорити собі людей. І вони знали це, мамусю, всі ті, які боролися за незалежність нашої держави.
Я пригадую, як ви не пускали мене на Майдан, казали, що добром це не скінчиться, як понуро зітхали й опускали погляд, бо не хотіли, щоб я бачив сльози. Але я бачив їх, коли ви проводили мене на цю війну. Я й досі відчуваю теплий дотик ваших рук. Вибачте, мамо, що змусив вас плакати – не такого майбутнього ви бажали своїй дитині. Коли ми вперше йшли на Майдан, то все це здавалося тільки маревом, але зараз все по-іншому – тут війна, але ж Україна встояла тоді, пройшла такий важкий шлях поневірянь та заборон і вижила.
“Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?” – казав Тарас Григорович і був правий… За що, Україно, ти так страждаєш? За що діти твої не можуть знайти спокою? Скількома могилами вже вкрився твій родючий Ґрунт? Скільки крові пролилося на святу землю? За які ж гріхи, ненько?..’’
Але ви не бійтеся, я повернуся, мамо. Ми знову всі разом сидітимемо за столом, розповідатимемо історії і всі ті події здаватимуться тільки страшним сном.
А, якщо ні, матусю, якщо не судилося мені знову побачити ваші блакитні очі, то ви не побивайтеся сильно. Я повертатимуся до вас щоосені, коли від знемоги плакатиме сіре небо, коли з дерев опадатимуть останні листочки, коли землею стелитиметься ранковий туман… Я прийду…”
-Хлопче, ти чуєш мене?- пролунав знайомий голос.
Рука юнака здригнулася, залишивши на білосніжному клаптику паперу якусь синю закарлючку.
-Треба йти…- з жалем завершив наставник.
Десь здалеку знову почулися вибухи.
Хлопець вкотре чемно кивнув.
“Пробачте матусю, час іти – ворог не чекатиме. Передавате привіт Марійці й Дмитру – я скоро повернуся.”
Він хутко заховав листа в ’’Кобзар’’ і засунув його під подушку.
Тепер тільки старенька Біблія українців берегла в собі всі таємниці, що ховалися глибоко в душі молодого воїна.
Згодом все навколо залили гучні звуки пострілів і вибухів. Крик, галас, гомін- все злилося в єдине ціле, врізаючись у вуха гострим лезом хаосу й метушні.
Хто знає чи отримає матір листа, чи повернеться цей юнак додому, чи привезе він з собою перемогу, чи ж поляже на цій святій землі заради кращого майбутнього свого народу...

Дане оповідання відноситься до патріотичної тематики. Ні для кого не є секретом становище України в даний момент, боротьба, що точиться на Сході. Все це вже стало звичним і буденним, але про це не потрібно забувати.
Хотілося відтворити ту атмосферу, що панує в іншому куточку нашої країни й спробувати передати відчуття молодих юнаків, що взялися за таку нелегку справу, як захист своїх земель.