У одній чудовій країні, у найкращому українському місті, жила була маленька дівчинка - Наталочка. Вона була дуже бійка, жвава та смілива, завжди раділа кожної миті та насолоджувалася життям, бо вона вірила в дива, і в те, що мрії здійснюються.
Однак, йшов час, і наша Наталочка дорослішала. І чим більше Наталочка дорослішала, тим слабкіша ставала її віра в дива і в мрії. І ось одного разу, Наталочці сниться сон:
Біжить вона маленька по полю, всіяному житом, жовте поле, чисте небо… А серед поля лежить білий єдиноріг. Такий чарівний, що неможливо очей відвезти. Підходить Наталочка ближче, єдиноріг підводить свої блакитні очі й каже:
- Ех, Наталочко, навіщо ти так зі мною? Я тобі стільки років служив, вірою і правдою, а ти вбиваєш мене… Наталочка почала бігати коло білої тварини, дивитися, може десь поранений він, але навіть подряпини не знайшла.
- Звідки ти знаєш мене? Я ж тобі нічого не робила, милий кінь, давай я допоможу тобі швиденько? Що треба зробити? - Тараторила дівчинка.
- Ти навіть не впізнаєш мене, - зітхав єдиноріг, я – твоя мрія, і коли ти перестаєш вірити в мене і в дива, ти вбиваєш мене. Мені залишилось зовсім мало жити.
- Ні!- Тупнула Наталочка ніжкою і прокинулась.
Нічого собі, сон мені приснився, подумала дівчина. А на душі, щось скреблося.
Такий сон був реалістичний, не могла вона позбутися відчуття втрати. Ну, думає, а чому б не повірити в якесь маленьке диво? І тут у її вікно залетіла поранена пташка. Підбігла Наталочка до неї, взяла на руки, дивиться, а пташина вся у крові, і видно, що помирає. Спочатку хотіла вона залишити пташку на віконці та піти, але щось не давало. Так пташку шкода стало.
Взяла пташку у долоні, подивилася у небо, і сказала: - Вона буде жити! Розумію, що це неможливо, але я цього хочу! А потім пошепки промовила - Прокидайся, пташко, і лети, лети до неба, лети до моїх мрій, лети до єдинорога і скажи йому, щоб він жив. Я буду вірити у дива, і вони будуть відбуватися зі мною.
Пташка підвела голову, подивилася на Наталочку синіми очима, розправила крила і полетіла далеко в небо, розчинившись в його синяві.
Пройшло чотири роки, стоїть біля тину Наталочка з маленькою дочкою, зустрічають чоловіка з роботи.
- Мамо, мамо, я звідкіля я взялася? – питає маленька у Наталочки, ось Надійку знайшли у капусті, а Остапа підкинули лелеки. Олену, сусідку нашу, з матусиного животика витягли, а я звідкіля така у тебе?
- Донечко, ми дуже с татком любили один одного, і дуже тебе хотіли, тому, я покликала своїх давніх друзів – єдинорога Мрію та пташку Диво. І вони удвох подарували тебе.
Дівчина підвела свої сині очі й обійняла мати, і десь біля горизонту вони побачили білого коня, з голубими очима, і одним рогом. Він дивився на них і ніби посміхався.

2016